Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Мати усміхнулася.

— Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.

— Розумію, — сказав маленький Джон, — це небезпечно.

— Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.

Маленький Джон відповів поважно:

— Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи. — Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів. — Я… я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе. — Потім, інстинктивно відчувши

потребу зам'яти свої слова, він швидко додав — А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.

— Тобі знову снилися страшні сни?

— Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?

— Тільки трохи.

Маленький Джон зітхнув задоволено.

— Що ти бачила в Гленсофентрімі?

— Там така краса, серденько.

— А що ж таке краса?

— Що таке… Ой Джоне, це важке запитання.

— Чи можу я її, наприклад, побачити?

Мати підвелася й сіла біля нього.

— Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева — все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.

— Е, так це ж краєвид. І це все?

— Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.

— А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?

Мати всміхнулася.

— Звичайно, ми купались.

Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.

— Я знаю, — сказав він загадково, — ти справжня, а решта — то вигадка.

Вона зітхнула, засміялась і сказала:

— Ой Джоне!

Маленький Джон мовив критично:

— Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.

— Бела молода, а це багато важить.

— Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.

— У мадемуазель дуже приємне обличчя.

— О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.

— Промінчики?

Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.

— А, оці? Але то ознака старості.

— Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.

— Але раніше їх не було.

— Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?

— Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.

— Дуже?

— Дуже!

— Більше, ніж я гадав?

— Більше, куди більше.

— І я теж. Ну, то ми любимо однаково.

Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.

— Хочеш, я тобі щось покажу? — сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.

Цього вечора, оглянувши все, що вони привезли, він не ліг спати в належний час і сів разом із ними за круглий столик, який накривали тоді, коли вони обідали самі, без

гостей. Його охопило надзвичайне збудження. Мати була в сірій сукні з кремовим мереживним комірцем. Мереживо було з маленьких покручених троянд, блідіших за її шию. Він дивився на матір, аж поки нарешті помітив, що батько стежить за ним із дивною усмішкою, і це примусило його швидко перенести увагу на свою скибочку ананаса. Спати він ліг пізно, як ніколи. Мати пішла з ним до спальні, й він роздягався дуже повільно, щоб утримати її біля себе. Лишившись нарешті в самій піжамі, він сказав:

— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!

— Обіцяю.

Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.

— Отче наш, — бубонів він останню молитву, — що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!

Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.

— Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?

— Треба ще сходити вниз, пограти татові.

— О, я тебе почую.

— Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.

— Спати можна щоночі.

— Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.

— Е, ні, ця ніч зовсім особлива.

— Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.

— Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.

— Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.

Маленький Джон зітхнув.

— Гаразд! — сказав він. — Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?

— Що?

— Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?

— Ой золотко ти моє! Анадіомена.

— Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.

— Яке, Джоне?

Маленький Джон відповів зніяковіло:

— Гіневра! Це з «Круглого столу»— я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.

Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.

— Ти не забудеш зайти, мамусю?

— Ні, якщо ти заснеш.

— Добре, домовилися. — І маленький Джон заплющив очі.

Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.

Потім настало Чекання.

Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом, — це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.