Сага про Форсайтів
Шрифт:
Сомс занепокоєно чекав її відповіді. Але Аннет відповіла обмірковано, стримано:
— О, я знаю Лондон. Мені вже доводилося тут бувати.
Він і досі не наважився поговорити з нею щодо ресторану. У французів інші уявлення про вище коло, і порада не згадувати про ресторан може здатися їй смішною; він чекав, поки вони одружаться, а тепер жалкував, що не поговорив раніше.
— А яку частину Лондона ви знаєте найкраще? — запитала тітонька Джулі.
— Сохо, — просто відповіла Аннет.
Сомс стиснув зуби.
— Сохо? — перепитала тітонька Джулі. — Сохо?
«Це обійде всю рідню», — подумав Сомс, а вголос сказав:
— Район цей значною мірою французький і досить цікавий.
— Атож, — промовила тітонька Джулі, — твій дядечко Роджер мав там колись будинки; пригадую, йому завжди доводилося виселяти звідти пожильців.
Сомс звернув розмову на Мейплдергем.
— Звичайно, — сказала тітонька Джулі, — скоро ви переїдете туди й влаштуєте там своє гніздо. Нам так хочеться, щоб у Аннет якомога швидше з'явився маленький…
— Джулі! — вигукнула у відчаї тітонька Гестер. — Подзвони, хай приготують чай!
Сомс не наважився чекати чаю і пішов із Аннет.
— На вашому місці я не розповідав би про Сохо, — сказав він у кебі. — В Лондоні цей район вважається досить непевним, а ви тепер уже вийшли з тієї сфери, якою обмежувалося ваше життя в ресторані. Річ у тім, — додав він, — що я хочу ввести вас у вище коло, а англійці страшенні сноби.
Ясні очі Аннет широко розплющилися; на устах промайнула усмішка.
— Так? — сказала вона.
«Гм, — подумав Сомс, — це вона про мене!» І він пильно подивився на Аннет. «У неї дуже практичний розум, — подумав він. — Треба, щоб вона зрозуміла все раз і назавжди!»
— Послухайте, Аннет! Це дуже просто, аби тільки ви захотіли збагнути. Наші люди вільних професій, а також заможні люди вважають себе вищими від торговців та фабрикантів, окрім, звичайно, дуже багатих. Може, це й нерозумний погляд, але тим часом він існує. В Англії не варто розголошувати, що ви тримали ресторан чи крамницю чи заробляли гроші будь-якою комерцією або підприємництвом. То байдуже, що ви, можливо, робили цю справу чесно й бездоганно, однаково це кладе на вас певне тавро; вас уже не всюди запросять і не скрізь приймуть — оце і все.
— Розумію, — сказала Аннет. — У Франції так само.
— Он як! — пробурмотів Сомс із полегкістю і водночас відчуваючи збентеження. — Звичайно, клас — це, по суті, все.
— Так, — сказала Аннет, — comme vous etes sage [49] .
«Це чудово, — подумав Сомс, — дивлячись на її уста, — але вона досить цинічна». Його знання французької мови були ще не настільки великі, щоб він відчув себе ображеним через те, що вона не сказала йому tu [50] . Він обійняв її і стиха мовив з напруженням:
49
comme vous etes sage — Який ви розумний (фр.).
50
tu — Ти (фр.).
— Et vous etes ma belle femme [51] .
Аннет пирхнула зі сміху.
— Oh, non! — сказала вона. — Oh, non! ne parlez pas francais [52] , Сомсе. А чого це так хочеться тій старій леді, вашій тітоньці?
Сомс прикусив губу.
— Бог її знає! — відповів він. — Завжди вона щось таке вигадає.
Але він знав краще за бога.
XI. ЗАВЗЯТТЯ ПІДУПАЛО
51
Et vous etes ma belle femme — А ви моя красуня дружина (фр.).
52
Oh, non! ne parlez pas francais — Ой ні, не говоріть по-французькому (фр.).
Війна тривала. Казали, що Ніколас заявив: вона коштуватиме не менше як триста мільйонів, перш ніж її пощастить закінчити! Податок на прибутки був під загрозою значного підвищення. Проте за свої гроші вони дістануть Південну Африку в повне володіння раз і назавжди. І хоча о третій годині ночі власницький інстинкт трясло, як у пропасниці, за сніданком він очунював, пригадуючи, що на цьому світі нічого не одержиш задарма. Отож у цілому люди жили собі так, наче не було ні війни, ні концентраційних таборів, ні затятого Девета [53] , ні ворожих почуттів на континенті, ніяких неприємностей. Загалом настрої у країні можна було визначити по карті Тімоті, чиє завзяття підупало значною мірою: Тімоті вже не пересував прапорців, а самі вони не могли пересуватися ні назад, ні вперед, як їм годилося б робити.
53
Девет — Бурський головнокомандуючий.
Завзяття підупало не тільки тут; це поширилося й на форсайтівську біржу й породило почуття загальної невпевненості відносно того, що буде далі. Оголошення в шпальті про шлюби у «Таймсі»: «Джоліон Форсайт із Айріні, єдиною дочкою покійного професора Герона», — викликало сумніви відносно того, чи правильно газета назвала Айріні. А проте в цілому Форсайти відчули полегкість, беручи до уваги, що її не назвали «Айріні, колишня дружина» або «розлучена дружина Сомса Форсайта». Можна навіть сказати, що від самого початку родина досить легко сприйняла всю цю «історію». Як висловився Джеймс: «Нічого вже не вдієш». Нема чого турбуватися! Яка з того користь, коли вони визнають, що це було для них, як тепер кажуть, «тяжким ударом».
Але що ж буде тепер, коли вони обидва — і Сомс, і Джоліон— знов одружені! Ось що було найцікавіше. Казали, Джордж побився об заклад із Юстасом, що маленький Джоліон з'явиться раніше за маленького Сомса. Джордж такий штукар! Ходили також чутки, що він нібито заклався з Дарті, чи доживе Джеймс до дев'яноста років, хоча хто з них ставив на Джеймса, лишилося невідомим.
На початку травня до Тімоті завітала Вініфред і повідомила, що Вела поранило кулею в ногу і його мають демобілізувати. Його доглядає дружина. Він буде трохи кульгати, проте тільки ледь помітно. Йому б хотілося, щоб дід купив йому там ферму, він збирається розводити коней. Батько Голлі дає їй вісімсот фунтів на рік, отож вони житимуть у достатку, бо дід сказав, що даватиме Велу п'ятсот; але щодо ферми, то він не знає, не має певності: він не хоче, щоб Вел розкидався грішми.
— Проте ви ж самі розумієте, — сказала Вініфред, — йому треба взятися до якого-небудь діла.
Тітонька Гестер висловила думку, що дідусь, певно, має слушність, бо якщо він не купить ферми, то, в кожному разі, нічого лихого не трапиться.
— Але Вел любить коней, — сказала Вініфред. — Конеферма була б для нього якраз підхожою справою.
Тітонька Джулі вважала, що коні дуже ненадійні; хіба Монтегю не переконався в цьому?
— Вел не такий, — сказала Вініфред. — Він удався в мене.