Сага про Форсайтів
Шрифт:
Запечатавши й відправивши листа, він пішов у їдальню. Трьох ложок супу цілком вистачило, щоб переконати його, що їжа йому не йде; тож він послав по кеб, поїхав на Педдінгтонський вокзал і сів у перший поїзд, що йшов до Редінга. Він прибув до свого дому, коли тільки-но зайшло сонце, і вийшов на лужок. Повітря було напоєне пахощами гвоздики, що цвіла по краях клумб. З річки віяло прохолодою.
Спочинок, спокій! Хай бідолаха спочине! Хай турбота, сором і гнів не шугають у нього в думках, наче хижі нічні птахи! Як голуби, що дрімають на сідалі в своєму голубнику, як пухнасті звірі в лісах на тому боці річки й простий люд у своїх хатах, як дерева й сама річка, що швидко побіліла у вечірніх сутінках, як потемніле волошково-синє небо, де вже займаються зорі, — хай він забуде самого себе й спочине!
X. ПРОЩАННЯ З ВІКОМ
Одруження Сомса з Аннет
Якби хтось запитав його в ті дні: «Скажіть по правді, чи ви закохані в цю дівчину?»— він би відповів: «Закоханий? А що таке кохання? Якщо ви питаєте, чи відчуваю я до неї те, що відчував до Айріні в ті давні дні, коли я вперше зустрів її і вона відмовила мені; коли я зітхав, і страждав, і не міг заспокоїтися ні на мить, аж поки вона поступилася, — то ні! Якщо ви питаєте, чи я милуюся її молодістю й красою і чи хвилюються злегка мої почуття, коли я дивлюся на неї, — то так! Чи думаю я, що вона буде мені достойною дружиною й хорошою матір'ю моїм дітям? Знову — так! А чого ще мені треба? І що ще дістають від чоловіків три чверті заміжніх жінок?» І якби той цікавий провадив свої розпити: «Як ви гадаєте, чи чесно було спокусити цю дівчину, щоб вона віддалася вам на все життя, якщо ви насправді не зачепили її серця?»— він би відповів: «Француженки дивляться на ці речі не так, як ми. Вони вважають шлюб засобом влаштувати своє життя, мати дітей, і, беручи до уваги свій власний досвід, я не можу твердити, що ця думка позбавлена розумних підстав. Цього разу я не буду сподіватися більшого, ніж я можу дістати чи вона може дати. Я не здивуюсь, якщо через багато років наберуся з нею халепи; але на той час я буду старий, матиму дітей. Я просто заплющу очі, та й годі. Я пережив своє велике кохання, її велике кохання, мабуть, іще попереду — навряд чи його предметом буду я. Я пропоную їй багато, а від неї сподіваюся зовсім мало — тільки дітей або принаймні сина. Проте одного я певен: вона має здоровий глузд!»
І якби невгамовний розпитувач провадив далі: «То, виходить, ви не сподіваєтеся знайти в цьому шлюбі духовний зв'язок?»— Сомс посміхнувся б своєю кривою посмішкою і відповів: «Побачимо, як воно буде. Якщо я задовольню свої почуття, продовжу себе в своїх дітях, якщо в моєму домі пануватимуть добрий смак і добрий гумор, то це все, чого я можу сподіватися в своєму віці. Навряд чи я погоджуся змінити звичний плин свого життя заради якихось надуманих сентиментів». Після того цікавий, скоряючись правилам доброго тону, мусив би припинити свої розпити.
Померла королева, і в повітрі найбільшої столиці світу висіла сіра мла непролитих сліз. У хутряному пальті, в циліндрі, разом із Аннет, закутаною в темне хутро, Сомс перейшов через Парк-лейн того ранку, коли там мала проходити похоронна процесія, і пробрався крізь юрбу до огорожі Гайд-парку. Хоча загалом його мало хвилювали всякі громадські події, ця глибоко символічна подія, що підсумовувала тривалу яскраву добу, справила на нього велике враження. Тридцять сьомого року, коли королева вступила на престол, Пишний Доссет іще споруджував будинки, які спотворювали Лондон, а Джеймс, двадцятишестирічний юнак, тільки починав закладати підвалини своєї адвокатської практики. Ще ходили диліжанси; чоловіки носили пишні краватки, голили верхню губу і їли устриці просто з барилець; на зап'ятках карет стояли ліврейні груми; жінки говорили: «Подумайте!»— і не мали власного майна; чемність була узвичаєна, а бідняки тулилися в хижах; нещасних сіромах вішали за найменший злочин, і Діккенс тільки починав писати. Відтоді змінилося майже два покоління, що були свідками появи пароплавів, залізниць, телеграфів, велосипедів, електрики, телефонів і оце щойно автомашин, свідками такого накопичення багатств, що вісім процентів перетворилися на три, а Форсайтів намножилося тисячі! Змінилися моральні норми, змінилися правила поведінки, люди відійшли ще далі від мавп, богом став Мамона — Мамона такий респектабельний, що сам себе ввів у оману. Шістдесят чотири роки, які виплекали власність, створили велику буржуазію, зміцнили її, відшліфували, навели на неї полиск, так що зрештою вона майже перестала відрізнятися своїми манерами, звичаями, мовою, зовнішністю, нахилами й душею від аристократії. Доба, яка так позолотила свободу особи, що коли людина мала гроші, вона була вільна і юридично, й фактично, а коли вона не мала грошей, то була вільна юридично, але не фактично. Доба, яка так освятила лицемірство, що вдавати із себе респектабельного означало бути ним. Великий вік, що його всеосяжний вплив змінив геть усе, крім природи людини й природи всесвіту.
І щоб подивитися, як відходить цей вік, Лондон, його улюбленець і пестунчик, послав юрми своїх жителів, що плинули потоками крізь усі брами Гайд-парку, осередку вікторіанства, мисливського угіддя Форсайтів, де їм так добре полювалося. Під сірим небом, яке щохвилини могло розплакатися мрякою, темний натовп зібрався подивитись на пишну процесію. «Добра стара королева», зразок довголіття й чеснот, в останній раз вийшла зі свого
Серед натовпу біля огорожі, тримаючи під руку Аннет, Сомс чекав. Так! Вік відходить! Із цим тред-юніонізмом, із цими лейбористами в парламенті, з напливом європейської літератури, з чимсь новим у атмосфері, що всі відчувають, але не можуть визначити словами, все піде зовсім інакше; він пригадав юрбу того вечора, коли взяли Мафекінг, і слова Джорджа Форсайта: «Всі вони соціалісти, вони зазіхають на ваше добро». Як і Джеймс, Сомс не мав ні в чому певності тепер, коли на престол має сісти Едуард! Ніколи вже життя не буде таке безпечне, як при добрій старій Вікі! Він рвучко притиснув до себе руку молодої дружини. Це принаймні щось безсумнівно його власне, нарешті щось по-домашньому певне, щось таке, заради чого варто володіти власністю, щось нарешті цілком реальне. Міцно притискаючи до себе Аннет і намагаючись відгородити її від юрби, Сомс був задоволений. Натовп вирував навколо них, їв бутерброди, розкидав кришки; хлопці, повилазивши на платани, торохтіли, наче мавпи, кидалися галузками й апельсиновими шкуринками. Процесія затримувалася: вона має з'явитися з хвилини на хвилину. І раптом ліворуч трохи позаду він побачив високого чоловіка у м'якому капелюсі, з короткою сивуватою борідкою, і високу жінку в круглій хутряній шапочці під вуаллю. Джоліон і Айріні! Вони стояли, притулившись одне до одного, як він із Аннет, розмовляли й усміхалися. Вони його не бачили, і крадькома, з якимсь дуже дивним почуттям у душі Сомс стежив за цими двома. Здається, вони щасливі! Чого вони прийшли сюди — живе втілення незаконності, бунтарі проти вікторіанських ідеалів? Чого їм треба в цьому натовпі? Кожен із них двічі засуджений за аморальність, а вони ще наче й хизуються своїм коханням і розбещеністю! Він стежив за ними, мов заворожений, і неохоче визнав навіть тепер, тримаючи Аннет під руку, що вона, що Айріні… Ні! Він цього не визнає! І він відвів очі. Він не хоче бачити їх, не хоче, щоб його мучила, пекла давня гіркота, давнє бажання! І раптом Аннет повернулася до нього й сказала:
— Ці двоє людей, Сомсе, — я певна, вони знають вас. Хто вони?
Сомс позирнув скоса.
— Які люди?
— Та ось, ви їх бачите: ті, що повернулися йти. Вони знають вас.
— Ні, — відповів Сомс, — ви помиляєтесь, моя люба.
— Чарівне обличчя! А яка в неї хода! Elle est tres distinguee! [47]
Тоді Сомс подивився на них. Цією величною ходою вона ввійшла в його життя і вийшла з нього — гнучка, струнка, далека, недосяжна, завжди уникаючи духовного спілкування з ним! Він рішуче відвернувся від цього далекого привиду минулого.
47
Elle est tres distinguee! — Вона дуже елегантна! (Фр)
— Погляньте краще в той бік, — мовив він. — Уже з'явилися!
Але, стоячи біля огорожі, стискаючи її руку, здавалося, пильно стежачи за процесією, він тремтів, почуваючи, що назавжди щось втрачає, тремтів від гострого жалю, що не володіє ними обома.
Повільно наближалася музика й похоронний похід, і ось, оточена тишею, довга процесія пройшла через паркову браму. Він почув, як Аннет прошепотіла: «Яке сумне й прекрасне видовище!», — відчув потиск її руки, коли вона стала навшпиньки, і його охопило хвилювання натовпу. Ось він, катафалк королеви, — труна віку, що поволі відходить у минуле! І їй услід здіймався глухий стогін людей, які вишикувалися довгою шеренгою обабіч, звук, якого Сомсові ніколи не доводилося чути, такий підсвідомий, первісний, глибокий і безпосередній, що ані він, ані жоден із присутніх не знав, чи він вихопився з їхніх уст. Нечуваний звук! Данина віку своїй власній смерті… А-а-а! А-а-а! Грунт вислизає з-під ніг. Те, що здавалося вічним, щезає! Королева — упокой, господи, її душу!
Він линув разом із катафалком, цей невпинний стогін, як вогонь повзе по траві вузенькою стрічкою; він супроводив процесію, котився по щільних лавах натовпу миля за милею. Це був людський і водночас не людський стогін, породжений тваринною підсвідомістю, потаємним розумінням невблаганного закону, що все вмирає, все змінюється. Нікому з нас, нікому з нас не судилося жити вічно!
Потім на короткий час настала тиша — на дуже короткий час, а тоді люд загомонів, обговорюючи цікаве видовище. Сомс постояв іще трохи, щоб Аннет розважилася, а потім повів її з парку на Парк-лейн до батька снідати…