Сага про Форсайтів
Шрифт:
Гроза пройшла над Полтрі о четвертій годині, й клерки в усіх конторах вітали її як бажаний перепочинок. Сомс саме пив чай, коли йому принесли листа:
«Шановний сер!
Форсайт проти Форсайт і Форсайта
Відповідно до Ваших настанов, раді повідомити Вас, що сьогодні ми вручили особисто повідомлення відповідачці й співвідповідачеві в цій справі у Річмонді й Робін-Гілі.
Щиро Ваші Лікмен і Лейвер»
Кілька хвилин Сомс непорушно дивився на листа. Відколи він дав ці розпорядження, йому постійно доводилося тамувати бажання скасувати їх. Така скандальна, така ганебна історія! Та й свідчення — принаймні ті, які довели до його відома, — здавалися йому аж ніяк не переконливими: в кожному разі, він дедалі менше вірив, що ті двоє справді винні. Але судовий позов безумовно підштовхне їх зробити фатальний крок, і ця думка завдавала йому невимовного болю. Цей нікчема здобуде її кохання, тим часом як він, Сомс, дістав відкоша! Чи не запізно! Тепер, коли його позов привів їх до тями, чи немає в нього якогось засобу їх роз'єднати? «Але якщо я не почну діяти відразу, — думав він, — то потім буде запізно, бо вони вже попереджені. Мабуть, треба побачитися з ним; треба поїхати до нього».
І, охоплений нервовим збудженням, він послав по «новомодний» таксомотор. Можливо, йому доведеться довго розшукувати цього суб'єкта, і лихий їх знає, що вони там надумалися після такого струсу! «Якби я належав до тих дурнів, які полюбляють театральні ефекти, — подумав він, — то, мабуть, узяв би з собою батіг чи пістолет абощо». Замість цього він узяв пачку паперів із справи «Маджені проти Вейка», збираючись прочитати їх дорогою. Він навіть не розгорнув їх, сидячи непорушно, підстрибуючи й похитуючись на сидінні, не помічаючи ні того, що йому дме в потилицю, ні запаху бензину. Він буде поводитися незалежно від поведінки того суб'єкта; головне — тримати себе в руках!
Коли він під'їхав до мосту Патні, Лондон уже почав вивергати юрми робочого люду; мурашник розповзався на всі боки. Скільки їх, тих мурашок, і кожна бореться за своє місце під сонцем, повсякчас ризикуючи, що її затопчуть у цій великій тисняві! І, мабуть, уперше в житті Сомс подумав: «Якби я схотів, то міг би втекти від усього цього! Мені-то що: я можу махнути на все рукою, жити, як мені до вподоби, тішитися життям! Ні! Людина не може ні з того ні з сього зректися звичного способу життя, оселитися десь на півдні Італії, розкидатися грішми, втратити репутацію, створювану десятками років. Суть людського життя полягає в тому, що людина набула і що прагне набути. Тільки дурні міркують інакше — дурні, соціалісти та розпусники!»
Таксомотор, набираючи швидкості, мчав повз заміські вілли. «Мабуть, не менше п'ятнадцяти миль за годину! — подумав Сомс. — Тепер люди будуть оселятися за містом». І він замислився над тим, як це позначиться на тих ділянках Лондона, що ними володіє його батько, — він сам ніколи не вкладав у це своїх грошей, остуджуючи свій азарт гравця купівлею картин. А машина мчала вперед, з'їжджаючи з гори повз Вімблдонську луку. Ці переговори! Звичайно, людина в п'ятдесят два роки, маючи дорослих дітей і посідаючи певне місце в суспільстві, не зважиться ризикувати своєю репутацією. «Він не схоче зганьбити своєї родини, — думав він. — Він любив свого батька так само, як я люблю свого, а вони були брати. Ця жінка всіх призводить до лиха — що в ній такого? І досі не можу збагнути». Таксомотор звернув на дорогу, що йшла понад лісом, і Сомс почув, як кує пізня зозуля, — чи не вперше цього року. Вони саме проїздили повз те місце, яке Сомс вибрав був для свого дому і яке так безцеремонно забракував Босіні, запропонувавши інше, — те, яке вибрав він сам. Сомс витяг хусточку й почав витирати обличчя й руки, глибоко вдихаючи повітря, щоб заспокоїтися. «Тримай себе в руках, — думав він. — Ну ж бо, тримай себе в руках!»
Автомобіль повернув на алею, яка могла б належати йому, і назустріч їм залунала музика. Він забув про його дочок.
— Можливо, я зразу ж повернусь, — сказав він шоферові, — а може, й затримаюся на деякий час.
І він подзвонив.
Йдучи слідом за покоївкою у вітальню, Сомс заспокоював себе думкою, що зустріч буде не така напружена завдяки присутності Джун або Голлі — тієї з них, хто там грає, — і він був страшенно вражений, побачивши Айріні й Джоліона: вона грала на фортепіано, а він слухав, сидячи в кріслі. Обоє зразу ж підвелися. Кров ударила Сомсові в голову — і вся його рішучість керуватися тими чи іншими настановами розуму зразу щезла безслідно. На обличчі його проступив похмурий вираз його суворих предків-фермерів, що жили біля моря покоління за поколінням аж до Пишного Доссета.
— Чудово! — мовив він.
Йому відповів тихий голос того суб'єкта:
— Тут не місце. Будь ласка, ходімо до кабінету.
І вони обоє пройшли повз нього за портьєру. В невеликій кімнаті, куди він зайшов слідом за ними, Айріні стала біля відчиненого вікна, а «нікчема» поряд із нею біля великого крісла. Сомс щосили грюкнув дверима, і той грюкіт нагадав йому давно минулий день, коли він багато років тому зачинив двері перед Джоліоном — зачинив перед ним двері, щоб той не втручався в його справи.
— Ну, то що ви можете сказати на своє виправдання? — мовив він.
У «нікчеми» вистачило зухвальства посміхнутися.
— Те, що ми одержали сьогодні, позбавило вас права запитувати. Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу.
— Он як! — сказав Сомс— Ви так гадаєте? Я приїхав заявити вам, що розлучуся з нею, використовуючи всі можливості зганьбити вас обох, якщо ви не заприсягнетеся, що віднині припините всякі зустрічі.
Він здивувався, що говорить так гладенько, бо у нього плуталося в голові, а руки тремтіли. Жодне з них не відповіло, але йому здавалося, що в їхніх поглядах прозирнуло презирство.
— Ну то як, — сказав він, — як ви, Айріні?
Губи її заворушились, але Джоліон торкнув її за руку.
— Облиште її! — несамовито вигукнув Сомс. — Айріні, ви заприсягаєтеся?
— Ні.
— Он як! А ви?
— Тим більше ні.
— Отже, ви таки винні?
— Так, винні.
Це сказала Айріні своїм спокійним голосом і з тим непроникливим виглядом, який так часто доводив його до нестями; і, втративши самовладання, він вигукнув:
— Ви диявол!
— Ідіть геть! Геть із цього дому, а то я себе не стримаю!
Він ще й говорить про стриманість! Чи знає він, як стримує себе Сомс, щоб не схопити його за горлянку?
— Опікун, — мовив він, — що присвоює доручену йому власність! Злодій, що краде дружину свого кузена.
— Називайте мене, як завгодно. Ви вибрали свою дорогу, а ми вибрали собі свою. Ідіть геть!
Якби Сомс захопив із собою зброю, то цієї миті, напевне, пустив би її в хід.
— Ви мені за це заплатите! — сказав він.
— З великою радістю.
Збагнувши, з якою убивчою іронією перекрутив значення його слів син того, хто прозвав його Власником, онімілий Сомс дивився на нього з лютою ненавистю. Та це ж просто смішно!