Сага про Форсайтів
Шрифт:
VIII. ДЖЕЙМС ЧЕКАЄ
Упрівши так, що на душі в нього запанував спокій, Сомс пообідав у клубі «Поступ» і подався на Парк-лейн. Батько його нездужав останнім часом. Усе це треба від нього приховати! Досі Сомс ніколи не усвідомлював, наскільки його стримує страх звести Джеймса в могилу і як тісно цей страх переплітався з побоюванням викликати скандал. Його любов до батька, яка завжди була глибока, останніми роками зміцніла ще більше, бо він розумів, що Джеймс, доживаючи віку, дивиться на нього, як на єдину свою підпору. Страшно подумати, що той, хто все своє життя поводився так обачно й так багато зробив на славу свого прізвища, яке стало майже символом заможності й респектабельності, — перед самою смертю побачить його у всіх газетах. Це однаково, що стати підсобником смерті, цього найзаклятішого ворога Форсайтів. «Треба розказати матері, — думав він. — А коли справу розглядатиме суд, доведеться ховати від нього газети. Він майже нікого не бачить». Відімкнувши двері власним ключем, Сомс пішов нагору сходами й раптом почув гомін на площадці третього поверху. До нього долинув материн голос:
— Ти застудишся, Джеймсе. Чому ти не можеш спокійно зачекати?
Батько відповідав:
— Зачекати? Я завжди чекаю. Чому він не приходить?
— Ти можеш поговорити з ним завтра вранці. Нема чого стовбичити на сходах.
— Я певен, що він піде прямо до своєї кімнати. Я не засну.
— Ну ходімо, Джеймсе. Тобі треба в ліжко.
— Еге! Хтозна, може, я й не доживу до завтрашнього ранку.
— Тобі не доведеться чекати до завтрашнього ранку: я приведу його до тебе, як тільки він з'явиться. Прошу тебе, заспокойся!
— Ти знову своєї — тобі аби спокій. Він може зовсім не прийти.
— Але ж, коли він не прийде, ти не спіймаєш його, стоячи тут у халаті.
Сомс дійшов до останнього повороту сходів і побачив високу, закутану в стьобаний халат з брунатного шовку батькову постать, що перехилилася через поруччя. Світло падало на його сріблясте волосся й баки, немовби вінчаючи його ореолом.
— Ось і він! — почув він батьків голос, у якому звучала образа, і з дверей спальні долинула заспокійлива материна відповідь:
— Ну й чудово. Заходь, я розчешу тобі волосся.
Джеймс поманив його кощавим скрюченим пальцем — здавалося, то манить кістяк — і зник за дверима спальні.
«В чім річ? — думав Сомс. — Що він міг дізнатися?»
Батько сидів перед туалетним столиком боком до дзеркала, а Емілі поволі водила двома оправленими в срібло щітками, розчісуючи його волосся. Вона робила це кілька разів на день, бо ця процедура діяла на Джеймса так само, як на кота, коли йому чухають за вухом.
— Нарешті ти прийшов! — мовив він. — Я тебе чекав.
Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.
— Ну як? — сказав він. — Виглядаєте ви трохи краще.
Джеймс похитав головою.
— Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.
Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.
— Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.
Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.
— Ні! Ти анічогісінько не знаєш, — сказав Джеймс. — Це тільки Сомс може мені сказати.
І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:
— Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.
Сомс слухав неуважно — все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Якщо це все!.. — мовила Емілі.
— Все! — вигукнув Джеймс. — То дрібниця, я тільки підходжу до суті. — І знову його очі болісно втупилися в Сомса. — Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.
Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:
— Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею — він був дивак. — Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий. — Вона, певна річ, живе не сама.
І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.
— Ох! — зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі. — Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.
Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.
— Ім'я? — перепитала Емілі. — Але ж залишаться інші Форсайти.
— А що мені з того? — пробурчав Джеймс. — Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.
— Ваша правда, тату, — спокійно мовив Сомс. — Я порушив справу про розлучення.
Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.
— Що? — вигукнув він. — Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.
— А хто міг подумати, що ти цього хочеш? — сказала Емілі. — Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.
— Буде скандал, — бурмотів Джеймс, наче сам до себе. — Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?
— До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.
— Я не доживу до того, щоб побачити свого внука, — промурмотів він.
Емілі перестала чесати.
— Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.
Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.
— Ану подай мені одеколон, — і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.