Сага про Форсайтів
Шрифт:
III. РІЧМОНД-ПАРК
Того дня, коли Сомс вирушив до Франції, Джоліон у Робін-Гілі одержав таку каблограму:
«Ваш син захворів на черевний тиф безпосередньої небезпеки немає телеграфуватимем знову».
Весь дім був і так розтривожений близьким від'їздом Джун — її пароплав відпливав наступного дня. Коли принесли каблограму, вона саме доручала батькові піклуватися про Еріка Коблі та його родину.
Рішення стати сестрою-жалібницею, прийняте під впливом того, що Джоллі записався добровольцем до війська, Джун чесно виконала, хоча частенько вона дратувалася й шкодувала, як то роблять усі Форсайти, відчуваючи, що обмежено їхню свободу. Спочатку захоплена цією «прекрасною» працею, через місяць вона почала схилятися до думки, що сама може навчитися куди краще, аніж її навчать інші. І якби Голлі не взяла з неї прикладу та не пішла й собі на курси, Джун, напевно, не витримала б і відступилася б від свого наміру. Від'їзд Джоллі й Вела, чий полк послали до Африки в квітні, зміцнив її ослаблу рішучість. Але тепер, напередодні від'їзду, думка про те, що вона залишає Еріка Коблі з дружиною та двома дітьми напризволяще серед холодних хвиль житейського моря, так гнітила її, що вона ладна була зректися свого наміру. Каблограма з тривожним повідомленням вирішила справу. Джун уже бачила, як вона доглядає Джоллі — адже їй, звичайно, дозволять доглядати рідного брата! Джоліон, котрий дивився на речі ширше й критичніше, не мав такої надії. Бідолашна Джун! Чи може хто-небудь із Форсайтів її покоління збагнути, яке насправді жорстоке й брутальне життя? Відколи Джоліон довідався, що син прибув до Кейптауна, кожна думка про нього відлунювала болем у його серці. Він не міг змиритися з тим, що Джоллі весь час загрожує небезпека. Принісши сумну звістку, каблограма, проте, дала йому майже полегкість. Тепер його синові принаймні не загрожує ворожа куля. Одначе цей тиф небезпечна хвороба! В «Таймсі» повно повідомлень про смерть від цієї хвороби. Чому не він лежить у тому далекому польовому госпіталі, а його син не дома, в безпеці? Не властива для Форсайтів самопожертва його трьох дітей страшенно дивувала Джоліона. Він би з радістю помінявся місцями з Джоллі, бо любив свого хлопчика, але ж вони керувалися зовсім іншими, не особистими мотивами. І він знаходив лише одне пояснення цього явища: воно знаменує виродження форсайтівського типу.
Надвечір того дня, коли він сидів під старим дубом, до нього прийшла Голлі. Вона дуже подорослішала за останні кілька місяців, які провела в Лондоні, практикуючись у лікарні. І, дивлячись на неї, він подумав: «Хоч вона ще дитина, а проте має більше здорового глузду, ніж Джун, більше мудрості. Хвалити бога, хоч вона не їде з дому». Голлі сіла на гойдалку, тиха й мовчазна. «Вона стривожена так само глибоко, як і я», — подумав Джоліон. І, бачачи, що вона дивиться на нього, він сказав:
— Не бери цього так близько до серця, дитинко. Якби він не захворів, то міг би опинитися в значно більшій небезпеці.
Голлі встала з гойдалки.
— Я хочу розповісти тобі дещо, тату. Це через мене Джоллі записався добровольцем і пішов на війну.
— Тобто як?
— Коли ти був у Парижі, ми з Велом Дарті покохали одне одного. Ми їздили верхи в Річмонд-парк і нарешті заручилися. Джоллі довідався про це; він вирішив, що повинен перешкодити нашому зближенню, і закликав Вела записатися добровольцем. Це все я наробила, тату, і я теж хочу поїхати туди. Бо коли що-небудь станеться з тим чи з тим, то я не матиму спокою. До того ж я пройшла такий самий курс навчання, як і Джун.
Джоліон дивився на неї ошелешено, але водночас йому стало трохи смішно з самого себе. Ось він і одержав відповідь на ту загадку, над якою щойно сушив голову: зрештою його діти таки справжні Форсайти. Звичайно, Голлі могла б розповісти йому все це раніше! Проте він стримав ущипливе слово, яке ладне було зірватися з його уст. Чуйне ставлення до молоді — це була, мабуть, одна з найсвященніших заповідей його віри. Так, його спостигла заслужена кара. Заручилася! То ось чому між ним і дочкою настало відчуження! І заручилася з Велом Дарті — Сомсовим племінником, людиною з ворожого табору! Страшенно прикра історія! Він склав мольберт і притулив свій етюд до стовбура дуба.
— Ти говорила з Джун?
— Так, вона каже, що як-небудь влаштує мене в своїй каюті. У неї одномісна каюта, але одна з нас може спати долі. Якщо ти даси згоду, вона зараз же поїде й дістане дозвіл.
«Згоду, — подумав Джоліон. — Трохи запізно питати моєї згоди!» Однак він знову стримався.
— Ти занадто молода, донечко; тобі не дадуть дозволу.
— Джун каже, що з її допомогою кілька дівчат уже виїхали до Кейптауна. Якщо навіть мені поки що не дозволять працювати в госпіталі, я зможу оселитися разом з ними й навчатися далі. Дозволь мені поїхати, тату!
Джоліон усміхнувся, бо ладен був заплакати.
— Я ніколи ще не боронив нікому нічого, — сказав він.
Голлі кинулася йому на шию.
— Ой таточку! Ти ж найкращий з усіх батьків на світі.
«Тобто найгірший», — подумав Джоліон. І, мабуть, уперше в житті його охопив сумнів: чи правильний його принцип толерантності.
— Я не підтримую стосунків із Веловою родиною, — сказав він, — і не знаю Вела, але Джоллі його не любить.
Голлі подивилася вдалину й відповіла:
— Я кохаю його.
— Цього досить, — сухо сказав Джоліон; тоді, побачивши вираз її обличчя, поцілував її й подумав: «Чи може бути що-небудь зворушливіше за юнацьку віру?»
Раз він уже дозволив їй їхати, то йому слід подбати, щоб усе було якнайкраще. І він поїхав до Лондона разом із Джун. Можливо, завдяки його наполегливості, а може, дякуючи тому, що службовець, до якого вони звернулися, виявився шкільним товаришем Джоліона, Голлі дістала дозвіл їхати в одній каюті з Джун. Наступного вечора він відвіз їх на Сербітонський вокзал, і вони поїхали з чималим запасом грошей, консервів та акредитивів, без яких жоден Форсайт ніколи не вирушає в дорогу.
Він повернувся до Рібін-Гіла під зоряним небом і сів за пізній обід, який слуги подали з підкресленою дбайливістю, щоб виявити своє співчуття, і який він з'їв із перебільшеним апетитом, щоб показати їм, що цінує їхнє співчуття. Але яка то була полегкість — вийти з сигарою на терасу, вимощену кам'яними плитами, що їх так майстерно за формою та кольором підібрав Босіні; з усіх боків його облягала ніч, чудова ніч: вітер ані шелесне в листі, а пахощі такі п'янкі, що серце заходиться солодким болем. Газон був мокрий від роси, і він почав ходити по плитах туди й сюди, аж поки йому почало здаватися, ніби їх уже стало троє і що, дійшовши до кінця тераси, вони повертаються назад і його батько завжди ближче до будинку, а його син завжди ближче до газона. Обидва легенько тримають його під руки; він не зважувався підняти руку до сигари, щоб їх не потривожити, і вона тліла, обсипаючи його попелом, поки нарешті випала з його уст, мало не обпікши їх. Тоді вони зникли, він лишився сам, і рукам стало холодно. Вони ходили втрьох, три Джоліони в одній особі.
Він стояв непорушно, прислухаючись до різних звуків: ось дорогою проїхала карета, десь удалині гуркотить поїзд, на Гейджевій фермі загавкав собака, зашепотіло листя, конюх заграв на сопілці. Небо всіяли зорі — яскраві, тихі й такі далекі! Місяць іще не зійшов. У мороці видно тільки темні плити та схоже на шабельні леза листя ірисів попід терасою — його улюблені квіти, покручені, згорнуті пелюстки яких забарвлені в колір ночі. Він повернувся до будинку. Великий, темний, і жодної живої душі в тій половині, де живе він. Сам-самісінький! Ні, він не може жити тут у такій самоті. А проте, поки існує краса, чому людина має почувати себе самотньою? Відповідь — наче на якусь безглузду загадку — була: тому що вона почуває. Що більша краса, то більша самотність, бо основа краси — гармонія, а основа гармонії — єднання. Краса не може втішити, якщо вона позбавлена душі. Ця ніч, до болю прекрасна, осяяна яскравими гронами зір, напоєна медвяними пахощами трав, — ця ніч не дасть йому насолоди, поки він розлучений з тією, що стала для нього ідеалом краси, її втіленням і сутністю, розлучений непорушними законами добропристойності.
Всю ніч він не міг заснути, намагаючись збудити в своєму серці покору, таку невластиву Форсайтам, що звикли робити усе по-своєму, маючи для цього міцні матеріальні підстави, успадковані від предків. Проте удосвіта він задрімав, і йому приснився дивний сон.
Він стояв на сцені, закритій височезною розкішною завісою, що сягала зірок і простягалася півколом уздовж рампи. Сам він був крихітний — малесенька неспокійна чорна фігурка, що бігала туди й сюди, але найдивовижніше було те, що він був не тільки самим собою, а й Сомсом, і тому не тільки відчував, а й спостерігав. Ця фігурка, в якій злилися він і Сомс, намагалась продертися крізь завісу, але завіса, щільна й темна, не пропускала їх. Кілька разів він пробіг сценою туди й сюди, аж поки нарешті — о радість! — помітив вузеньку щілину, крізь яку засяяли барви казкової краси, ніби позичені у ірисового цвіту. Здавалося, перед ним відкрилося видіння раю, далеке й невимовно прекрасне. Він швидко ступив уперед, щоб пройти туди, але завіса одразу стулилася перед ним. Болісно вражений, він — чи то був Сомс? — рушив далі, і вдруге завіса розхилилася, відкривши щілину, яка знову зникла, перш ніж він устиг пройти крізь неї. Це повторювалося безліч разів, аж поки він прокинувся з ім'ям Айріні на устах. Цей сон дуже прикро вразив Джоліона, особливо це ототожнення його з Сомсом.