Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ні! — вигукнула Вініфред. — Вдруге я не зроблю такої дурниці. Краще вже помиритися з ним.
Вони дивилися одне на одного. Серця їхні були переповнені вщерть, але вони не могли висловити своїх почуттів, бо обоє належали до справжніх Форсайтів.
— Де ти його залишила?
— У ванній, — і Вініфред гірко засміялася. — Він привіз лиш одне: лавандову воду.
— Заспокойся! — сказав Сомс. — На тобі лиця немає. Я поїду з тобою.
— Яка з цього користь?
— Нам треба дійти з ним якоїсь згоди..
— Згоди! Все буде так само, як і раніше. Тільки-но він очуняє, знову почнуться карти, тоталізатор, пиятика і…
Вона змовкла, пригадавши вираз обличчя свого чоловіка. Обпікся хлопчик, обпікся. А може…
— Очуняє? — перепитав Сомс. — Хіба він хворий?
— Ні. Обпікся, та й годі.
Сомс узяв із стільця жилетку і надів її; потім вдяг сюртук, побризкав одеколоном хусточку, причепив ланцюжок від годинника й сказав:
— Нам не щастить.
І, заклопотана власною бідою, Вініфред відчула до нього жаль, наче цими трьома словами він відкрив глибину свого горя.
— Я хочу побачити маму, — сказала вона.
— Вона, певне, з батьком у спальні. Піди тихенько в кабінет. Я її приведу.
Вініфред обережно зійшла сходами вниз у маленький темний кабінет, де красувався Каналетто, надто сумнівний, щоб його можна було повісити в якійсь іншій кімнаті, та ще чудова збірка судових звітів, до яких ніхто не торкався вже багато років. Вона стала спиною до щільно запнутих брунатних завіс, уп'явшись очима в порожній камін, і стояла нерухомо, аж поки зайшла мати в супроводі Сомса.
— Ох, ти ж моя бідненька! — сказала Емілі. — У тебе такий змучений вигляд! Як підло він з тобою повівся!
В сім'ї у них так пильно остерігалися виявляти інтимні почуття, що Емілі здавалося просто неможливим підійти до дочки і обняти її. Але від її м'якого голосу, від її ще повних плечей, які біліли крізь дороге чорне мереживо, віяло розрадою. Закликавши на поміч гордість, Вініфред, щоб не засмучувати ще дужче матір, сказала якнайневимушенішим голосом:
— Все гаразд, мамусю. Нема чого хвилюватися.
— Я не розумію, — сказала Емілі, звертаючись до Сомса, — чому Вініфред не може сказати йому, що вона подасть на нього в суд, коли він не забереться геть із її дому. Він узяв її перли, і якщо він не привіз їх назад, цього цілком досить.
Вініфред посміхнулася. Всі вони тепер почнуть нав'язувати їй свої поради й пропозиції, але вона вже знала, що робитиме, — нічого. З кожною хвилиною її дедалі дужче охоплювало почуття, що вона здобула якусь перемогу: відстояла свою власність. Ні! Якщо вона захоче покарати його, то зробить це вдома, без свідків.
— Ну що ж, — сказала Емілі, — ходімо спокійно до їдальні, пообідаєш з нами. А батькові я сама розкажу.
І, коли Вініфред дійшла до дверей, вона вимкнула світло. Тільки тоді вони побачили, яка небезпека чигає на них у коридорі.
Там, приваблений світлом із кімнати, де ніколи не вмикали світла, стояв Джеймс, закутаний у жовтувату шаль з верблюжої шерсті, так що здавалося, ніби його посріблена голова була відокремлена від його ніг у модних штанях смужкою пустелі. Він стояв точнісінько, як чорногуз, та ще й з таким виразом, наче бачив перед собою жабу занадто велику, щоб її проковтнути.
— Що тут діється? — запитав він. — «Розкажу батькові?» Ви ніколи нічого мені не розказуєте.
З несподіванки Емілі заніміла. До батька підійшла Вініфред. Вона стиснула його закутані безпорадні руки й сказала:
— Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.
Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:
— Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.
— Не треба хвилюватися, тату, — спокійно сказала Вініфред. — Я примушу його поводитися як слід.
— Ет! — відповів Джеймс. — Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.
Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.
— Я не хочу супу, — сказав він Уормсонові й сів у крісло.
Всі теж посідали — Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:
— Що він привіз?
— Нічого, тату.
Джеймс придивився до свого відображення в ложці.
— Розлучення! — пробурмотів він. — Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.
Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:
— Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід — оце і все.
Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.
— В тих краях, — мовив Джеймс не до ладу, — мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.
Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:
— Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.
— Ет! — похмуро промимрив Джеймс. — Я нічого не знаю.