Сага про Форсайтів
Шрифт:
Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: «Знаєте, всі Форсайти!..»— і тітоньки Джулі: «Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову…»
Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.
— Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: «Щасливий не буде, аж поки не здобуде»?
— Юстас, — відповіла Гестер з-за газети «Таймс». — Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.
Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.
— Гестер, — мовила вона, — мені оце набігла в голову жахлива думка.
— То краще не кажи мені, — швидко відповіла тітонька Гестер.
— О ні, я мушу сказати. Ти навіть не уявляєш, яка вона жахлива! — Голос її перейшов у шепіт. — Джоліон… кажуть, у Джоліона тепер… русява борода.
XII. ЯК ІДЕ ПОЛЮВАННЯ
Через два дні по обіді у Джеймса містер Полтід дав Сомсові багату поживу для роздумів.
— Один джентльмен, — сказав він, поглядаючи в ключ до шифру, схований у нього в лівій руці, — котрий значиться у нас як 47, приділяв велику увагу 17 протягом останнього місяця в Парижі. Але ми не маємо ще ніяких певних доказів. Усі зустрічі відбувалися прилюдно, на очах у всіх: в ресторанах, у Гранд Опера, в Опера Комік, у Луврі, в Люксембурзькому саду, у холі готелю тощо. Досі не було помічено, щоб вона заходила в його номер чи то навпаки. Вони їздили в Фонтенбло, але нічого, вартого уваги. Сказати коротко, ситуація подає надії, але вимагає терпіння. — І, раптом підвівши погляд, він додав — Одна досить цікава обставина: 47 має те саме прізвище, що й… е-е… 31!
«Ця тварюка знає, що я її чоловік», — подумав Сомс.
— Ім'я його досить дивне — Джоліон, — провадив містер Полтід. — Ми знаємо його адресу в Парижі й де він мешкає тут. Певна річ, нам не хотілося б допуститися помилки.
— Стежте далі, але не забувайте про обережність, — затято мовив Сомс.
Інстинктивна певність, що цей клятий сищик розкрив його таємницю, примушувала його поводитися ще стриманіше.
— Вибачте, — сказав містер Полтід, — я піду довідаюся, чи немає свіжої звістки.
Він повернувся з кількома листами. Знову замкнувши двері кабінету, він переглянув конверти.
— Так, ось лист особисто мені від 19.
— Ну й що там? — запитав Сомс.
— Гм! — озвався містер Полтід. — Вона сповіщає: «47 виїхав сьогодні до Англії. Адреса на його багажі: Робін-Гіл. Розлучився з 17 у Луврській галереї о 3.30. Нічого особливого. Визнала за краще лишитися й провадити спостереження за 17. Ви зможете простежити за 47 у Англії, якщо визнаєте це за потрібне».
І містер Полтід підвів на Сомса непрофесійний погляд, наче збираючи матеріал для книги про людську природу, яку сподівався написати, коли піде на спочинок.
— Дуже розумна жінка ця 19 і чудово маскується. Коштує недешево, але свою платню відробляє цілком. Поки що об'єкт не підозрює, що за ним стежать. Але через деякий час, самі знаєте, чутливі люди починають щось відчувати, навіть не маючи певних підстав для підозри. Моя порада: облишити 17 і взяти під нагляд 47. Ми не можемо перехоплювати кореспонденцію — це надто ризиковано. Я не радив би поки що цього робити. Але можете переказати своєму клієнтові, що все йде добре.
І знову його примружені очі зиркнули на мовчазного відвідувача.
— Ні, — раптом мовив Сомс, — я волію, щоб не припинявся таємний нагляд у Парижі, а на цю другу особу можете не зважати.
— Гаразд, — відповів Полтід, — ми так і зробимо.
— Які… які між ними стосунки?
— Я прочитаю вам, що вона повідомляє, — сказав містер Полтід, відмикаючи шухляду й виймаючи папку з паперами. — Вона висловлюється дуже конфіденціально. Ага, ось тут: «17 дуже приваблива… що ж до 47, то всі зуби з'їдені (знаєте, це жаргонний вислів, що означає: «немолодий»)… видно, захопився… чекає нагоди… 17, мабуть, уникає рішучої розмови — поки що важко сказати напевно. Проте загалом здається, що вона вагається — здатна нарешті піддатися імпульсу. Обоє витримують марку».
— Що це означає? — спитав Сомс крізь стиснуті губи.
— Розумієте, — усміхнувся містер Полтід, відкриваючи два ряди білих зубів, — це такий у нас вислів. Іншими словами, справа навряд чи скінчиться скороминущим романом: або вони зійдуться серйозно й надовго, або зовсім не зійдуться.
— Гм! — буркнув Сомс. — Оце і всі ваші відомості?
— Так, — відповів містер Полтід, — але вони вельми багатозначні.
«Павук!» — подумав Сомс, а вголос сказав:
— До побачення.
Він пішов через Грін-парк, прямуючи до вокзалу Вікторія, звідки збирався поїхати в Сіті. Погода, як на кінець січня, стояла тепла; сонячне проміння, просочуючись крізь туман, іскрилося на вкритій памороззю траві, ніби блискуча павутина.
Маленькі павуки — і великі павуки. А найбільший з усіх павуків — це його власна впертість, що безупинно засновує своїм плетивом усі шляхи до розв'язки. Чого цей чолов'яга впадає коло Айріні? Невже Полтід вгадав? Чи, може, Джоліон просто співчуває їй, такій самотній і нещасній, за його ж таки власними словами — адже він завжди був таким сентиментальним радикалом? А що, коли й справді все воно так, як вважає Полтід? Сомс враз зупинився. Ні, не може бути! Його двоюрідний брат старший за нього на цілих сім років, не кращий собою і не багатший! Чим він може привабити жінку?
«Та й тепер він повернувся додому, — подумав Сомс. — Тож навряд чи він… Піду-но поговорю з ним!» І, діставши візитну картку, Сомс написав:
«Якщо Ви можете приділити мені півгодини в будь-який день протягом тижня, то я чекатиму в «Знавцях» щодня від 5.30 до 6.00, або, коли це для Вас зручніше, прийду до «Всякої всячини». Мені треба поговорити з Вами.
С. Ф.»
Він пішов по Сент-Джеймс-стріт і віддав записку швейцарові у «Всякій всячині».
— Передайте містерові Джоліону Форсайту, як тільки він прийде, — сказав він і, взявши таксомотор — вони недавно з'явилися в місті, — поїхав у Сіті.