Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ось бачите, — мовив він, — оце наша сьогоднішня позиція, і вона дуже невигідна. Гм!
— Атож, — сказала відчайдушно хоробра Френсі, — але як ви, дядечку Тімоті, збираєтеся поліпшити її без підкріплення?
— Підкріплення! — мовив Тімоті. — Нам не потрібне підкріплення — це тільки марнування грошей. Нам потрібен Наполеон; він покінчив би з цим за один місяць.
— Але якщо його немає, дядечку Тімоті?
— Це їхня справа, — відповів Тімоті. — Навіщо ж ми утримуємо армію — щоб вона била байдики в мирний час? Невже їм не сором просити допомоги в країни? Нехай кожен робить своє діло, тоді все буде гаразд.
І, окинувши всіх поглядом, він додав майже сердито:
— Придумали, бач, добровольців! Так розкидатися грішми! Ми повинні бути ощадливі! Зберігати енергію — ось єдиний вихід.
І, чи то засопівши, чи пирхнувши, він наступив Юфімії на ногу й вийшов, залишивши у вітальні приголомшених родичів і слабкий запах ячмінного цукру.
На слухачів завжди справляє великий вплив слово, сказане з переконанням, а надто коли воно вимовлене з великим зусиллям. І восьмеро Форсайтів, що залишились у вітальні — всі жінки, крім молодого Ніколаса, — хвилину стояли мовчки навколо карти. Потім Френсі сказала:
— А знаєте, по-моєму, він правду каже. Зрештою, для чого ж тоді армія? Військові повинні були все передбачити. Ми їм тільки потураємо.
— Серденько моє! — вигукнула тітонька Джулі. — Вони ж такі прогресивні! Подумай, вони відмовилися від своїх червоних мундирів. А вони завжди так ними пишалися. Тепер усі вони стали схожі на в'язнів. Ми з Гестер тільки вчора говорили, що їм, мабуть, дуже прикро. А що сказав би Залізний герцог! [40]
— Новий колір дуже гарний, — сказала Вініфред. — Велові він до лиця.
40
Залізний герцог — Герцог Веллінгтон (1769–1852).
Тітонька Джулі зітхнула.
— Дуже цікаво, який у Джоліона син. Подумати тільки: ми його ніколи не бачили! Мабуть, батько дуже ним пишається.
— Його батько в Парижі, — сказала Вініфред.
Плече тітоньки Гестер сіпнулося вгору, наче вона хотіла зупинити сестру, перш ніж та зробить іще одне зауваження, бо зморшкуваті щоки Джулі раптом почервоніли.
— Учора до нас завітала наша люба місіс Мак-Ендер, вона щойно приїхала з Парижа. І кого, ви думаєте, вона зустріла там на вулиці? Нізащо не здогадаєтесь!
— Ми навіть не будемо пробувати, тітонько, — сказала Юфімія.
— Айріні! Уявіть собі! Минуло стільки років! Вона йшла з русявою бородою…
— Тітонько! Ви мене замучите! З русявою бородою!..
— Я хотіла сказати, — суворо промовила тітонька Джулі, — з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива, — додала вона, ніби вибачаючись.
— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько! — вигукнула Імоджен. — Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!
Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!
— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую, — пробурчала Юфімія, — в кожному разі, він був досить пишнотілий.
— Серденько! — вигукнула тітонька Джулі. — Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.
— Але яка вона була з себе? — допитувалася Імоджен.
— Я розкажу тобі, дитино, — мовила Френсі. — Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.
Юфімія роздратовано зауважила:
— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.
В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.
— Місіс Нік жінка суворих правил, — мовила, сміючися, Френсі.
— У неї шестеро дітей, — сказала тітонька Джулі, — їй належить такою бути.
— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив? — вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.
Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:
— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.
— Здається, вона з кимось утекла?
— Ні, звичайно, ні; тобто… не зовсім.
— То що ж вона зробила, тітонько?
— Ходімо, Імоджен, — сказала Вініфред, — час уже додому.
Але тітонька Джулі рішуче додала:
— Вона… вона поводилася не так, як слід.
— Господи! — вигукнула Імоджен. — Завжди мені кажуть одне й те ж.
— Щоб ти знала, любонько, — сказала Френсі, — у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.
— Вона приносила мені шоколадні цукерки, — тихо сказала Імоджен, — і від неї приємно пахло.
— Це вже напевно! — зауважила Юфімія.
— Зовсім не напевно! — заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.
— Не розумію, — мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки, — не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.
— А вона розлучилася з дядечком? — запитала Імоджен від порога.
— Звичайно, ні! — вигукнула тітонька Джулі. — Тобто… звичайно, ні.
Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.
— Я прийшов по карту, — сказав він. — Хто з ким розлучився?
— Ніхто, дядечку, — відповіла цілком правдиво Френсі.
Тімоті взяв карту з рояля.
— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося, — мовив він. — Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо. — Він посварився товстим пальцем на присутніх. — Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.
Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.