Сага про Форсайтів
Шрифт:
VIII. ВИКЛИК
Ранок був туманний, і трохи морозило, але пізніше, коли Вел під'їжджав підтюпцем до Роугемптон-гейт, звідки він завжди пускав коня клусом до звичайного місця побачення, на небі засяяло сонце. Його настрій швидко поліпшився. Ранкова процедура в суді вже не видавалася такою страшною, коли не рахувати образливого втручання в їхнє особисте життя. «От якби ми були заручені! — подумав він. — Тоді усе це не мало б ніякого значення». Він міркував точнісінько так, як і всі люди, що проклинають згубні наслідки шлюбу й водночас поспішають одружитися. І він помчав учвал по прибитій морозом траві Річмонд-парку, боячись запізнитися. Проте знову він приїхав сам на побачення, і те, що Голлі не з'явилася вдруге, страшенно його вразило. Він не може вернутися ні з чим, він повинен обов'язково побачити її сьогодні! Вел виїхав з парку й попрямував до Робін-Гіла. Він ніяк не міг вирішити, кого ж йому запитати. А що, коли повернувся її батько або сестра чи брат будуть удома! Він вирішив ризикнути і спочатку запитати всіх їх, а якщо йому пощастить і їх не буде вдома, тоді він, цілком природно, запитає Голлі; якщо ж він таки застане когось із них, то вже якось викрутиться — мовляв, заїхав сюди по дорозі.
— Вдома тільки міс Голлі, сер.
— О дякую. Можна, я заведу коня до стайні? І прошу доповісти: її кузен, містер Вел Дарті.
Коли він повернувся, Голлі була в залі, розчервоніла й збентежена. Вона повела його в кінець зали, й вони сіли на широкій канапі напроти вікна.
— Я страшенно хвилювався, — тихо сказав Вел. — Що сталося?
— Джоллі знає, що ми їздили разом.
— Він удома?
— Ні, але, мабуть, скоро прийде.
— Ну, тоді!.. — вигукнув Вел і рвучко вхопив її за руку.
Вона спробувала забрати її, але не змогла; тоді вона затихла й підвела на нього несміливий погляд.
— Перш за все, — сказав він, — я хочу розповісти вам дещо про мою родину. Мій батько, розумієте, він не зовсім… річ у тім, що він покинув матір, і тепер дійшло до розлучення; тож йому, розумієте, наказано вернутися додому. Завтра про це писатимуть у газетах.
Її очі потемніли, в них проглянув страх і цікавість; її рука стиснула його руку. Однак Вел уже запалився й швидко провадив:
— Звичайно, поки що в цьому ще немає нічого страшного, але, боюся, що буде, перш ніж усе скінчиться: ви ж знаєте, яка гидота ці шлюборозлучні процеси. Я хотів розповісти вам, бо… бо вам слід знати… якщо… — він почав затинатися, дивлячись у її злякані очі, — якщо… якщо ви зглянетесь і полюбите мене, Голлі. Я вас люблю… дуже люблю, і я хочу, щоб ми заручилися. — Із сорому за свою незграбність він ладен був відлупцювати самого себе, і, впавши навколішки, він спробував дотягтися до її ніжного, схвильованого обличчя. — Ви ж любите мене, правда? Якщо ні, я…
Запала тиша, сповнена такого напруженого чекання, що він чув, як десь на далекому лужку гуде косарка, наче там було що косити. Потім Голлі схилилася вперед, її вільна рука торкнулася його волосся, і він скрикнув:
— О Голлі!
Вона відповіла дуже ніжно:
— О Веле!
Він давно мріяв про цю хвилину, але в мріях усе відбувалося завжди в наказовому способі, він уявляв себе владним молодим коханцем, а зараз почував себе несміливим, розчуленим, тремтячим. Він боявся ворухнутися, щоб не розвіяти чарів; боявся підвестися з колін, щоб вона не відсахнулася й не зреклася своєї мовчазної згоди — так трепетала вона в його обіймах, заплющивши повіки, до яких тяглися його уста. Очі її розплющилися й затуманились; він припав устами до її уст. Раптом він зірвався на ноги: йому почулися кроки і якийсь здавлений вигук. Він озирнувся. Немає нікого! Але довгі портьєри, що відгороджували залу від холу, іще колихалися.
— О боже! Хто це був?
Голлі теж схопилася з місця.
— Напевно, Джоллі, — прошепотіла вона.
Вел стиснув кулаки і зібрав усю свою рішучість.
— Гаразд! — сказав він. — Тепер, коли ми заручені, мені байдуже до того.
І, попрямувавши до портьєр, він розсунув їх. У холі біля каміна стояв Джоллі, демонстративно повернувшись до них спиною. Вел рушив до нього. Джоллі обернувся:
— Прошу пробачення за те, що я почув вашу розмову.
Попри всі свої зусилля, Вел тієї хвилини не міг подолати свого захоплення Джоллі: його обличчя було ясне, голос спокійний, і він тримався з великою гідністю, наче скоряючись перед якимсь високим принципом.
— Ну то й що! — різко сказав Вел. — Це до вас не стосується.
— Он як! — відповів Джоллі. — Ходімо сюди.
І він пішов через хол. Вел подався слідом. Біля дверей кабінету він відчув, як хтось торкнув його за лікоть; голос Голлі сказав:
— Я теж із вами.
— Ні, — сказав Джоллі.
— Так, — сказала Голлі.
Джоллі відчинив двері, й усі троє зайшли. Опинившись у маленькій кімнаті, вони стали трикутником на трьох кутках витертого турецького килима — рівно, мов дерев'яні, не дивлячись одне на одного, і абсолютно неспроможні побачити хоч трохи комізму в цій ситуації.
Мовчанку порушив Вел:
— Ми з Голлі заручилися.
Джоллі відступив назад і сперся на одвірок засклених дверей.
— Це наш дім, — сказав він, — і я не хочу ображати вас тут. Але батько виїхав. За сестру відповідаю я. Ви скористалися з цього.
— Я зовсім цього не хотів, — запально відповів Вел.
— А я думаю, що хотіли, — сказав Джоллі. — Якби ви цього не хотіли, то поговорили б зі мною або почекали, поки вернеться батько.
— На те була причина, — сказав Вел.
— Яка причина?
— Мої родинні справи. Я тільки-но розповів їй про них. Я хотів, щоб вона знала про все заздалегідь.
Джоллі раптом втратив усю свою величність.
— Ви ще діти, — сказав він, — і ви це самі знаєте.
— Я не дитина, — відповів Вел.
— Ні, дитина: вам ще не минуло двадцяти років.
— Ну, а вам скільки?
— Мені двадцять.
— Щойно сповнилося. В кожному разі, я такий самий мужчина, як і ви.
Обличчя Джоллі спаленіло, потім спохмурніло. Очевидно, в його душі відбувалася якась боротьба. Вел і Голлі здивовано поглядали на нього — така помітна була ця боротьба; чутно було навіть, як він дихав. Потім його обличчя прояснилося і набрало дивного рішучого виразу.
— Побачимо, так воно чи ні, — мовив він. — Я кидаю вам виклик: зробіть те, що я збираюся зробити.
— Кидаєте мені виклик?
Джоллі посміхнувся.
— Атож, кидаю вам виклик. І я певен, що ви його не приймете.
Вела охопило лихе передчуття: це був стрибок наосліп.
— Я не забув, як ви любите задиратися, — спроквола сказав Джоллі, — і думаю, що на більше ви не здатні. Не забув я й того, як ви сказали, що я нібито за бурів.
Вел, важко дихаючи сам, почув чиєсь болісне зітхання і побачив обличчя Голлі: воно трохи схилилося наперед, бліде, з величезними очима.