Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

— Мабуть, ви маєте на увазі тата.

— Так, — сказав Сомс. — Боюся, що це залежить від того, чи він і далі сидітиме на шиї в дідуся, чи ні.

І більше нічого не сказав, щоб дати хлопцеві змогу самому подумати над цим.

Але Вел у ті дні думав також і про сріблясто-чалу кобилку, і про дівчину, що їздила на ній. Хоча Крам був у Лондоні і, якби попросити його, зразу познайомив би його з Цінтією Дарк, Вел не просив; більше того, він навіть уникав Крама і жив життям незвичайним навіть для самого себе, якщо не брати до уваги рахунків кравця і з манежу. Мати, сестри, молодший брат бачили, що ці канікули вію без кінця «відвідує товаришів», а вечорами куняє вдома. На будь-яку пропозицію чи запрошення вдень у нього була одна-єдина відповідь: «На жаль, мені треба відвідати одного товариша», — і він пускався на всілякі хитрощі, щоб непомітно пробратися в дім і вислизнути звідти в костюмі для верхової їзди, аж поки,

ставши членом «Цапиного клубу», відніс туди свої костюми і там уже міг спокійно переодягатися, а тоді бігти до стайні по коня і — мерщій у Річмонд-парк. Своє почуття, яке міцніло щодень, він побожно ховав у серці. Нізащо в світі він не розповів би «товаришам», яких і не думав «відвідувати», того, ще виглядало смішним з погляду переконань, яких дотримувалися і вони, і він сам. Але, незважаючи ні на що це почуття впливало на його звички. Воно заважало йому віддаватися законним розвагам юнака, який нарешті вирвався на волю, і він був певен, що Крам назвав би його макухою Він мріяв тільки про те, щоб переодягнутися в свій новенький костюм для верхової їзди і тайкома гайнути на коні до Робін-Гуд-гейт, куди невдовзі притюпає поважною ступою сріблясто-чала кобилка зі своєю стрункою темнокосою вершницею, і вони поїдуть безлистими просіками поруч, зрідка перемовляючись, то скачучи наввипередки чвалом, то трюхикаючи собі поволі, побравшись за руки. Коли він сидів вечорами вдома, його не раз охоплювало бажання відкрити комусь свою душу, і йому кортіло розповісти матері, як ця несмілива, чарівна кузина полонила його серце і «занапастила його життя». Але він стримувався, пам'ятаючи з гіркого досвіду, що всі дорослі, старші тридцяти п'яти років, можуть тільки зіпсувати всю радість. Однаково йому доведеться закінчити коледж, а їй — почати з'являтись у товаристві, перш ніж вони зможуть побратися; то навіщо ускладнювати собі життя, якщо у нього є змога бачитися з нею? Сестри страшенно вредні, тільки й знають що дражнитися, а брат іще вредніший за них, і він не мав кому звірити свою таємницю, а тут іще це кляте розлучення! Яке нещастя мати прізвище, якого більше ніде не зустрінеш! От якби у нього було прізвище Гордон, або Скотт, або Говард, або ще якесь зовсім звичайне! Але Дарті — у адресовому довіднику воно єдине! Це однаково що носити прізвище Моркін, другого такого не знайдеш. Так воно усе тривало доти, доки одного дня в середині січня сріблясто-чала кобилка та її вершниця в домовлений час не з'явилися. Чекаючи на холоді, він розмірковував, чи слід йому податися до її дому. Але там може бути Джоллі, а його ще й досі муляв прикрий спогад про їхню останню зустріч. Не можна ж безперестану битися з її братом! І він повернувся сумний до міста й пронудив цілий вечір удома. Наступного дня за сніданком йому впало в очі, що мати сіла до столу в якійсь незвичайній сукні і в капелюшку. Сукня була чорна з ясно-синім, капелюшок чорний з широкими крисами — виглядала вона дуже елегантно. Але коли після сніданку вона сказала: «Іди-но сюди, Веле», — і повела його у вітальню, у нього одразу занило в грудях. Вініфред щільно причинила двері й притулила до уст хусточку Вдихаючи пахощі пармської фіалки, якими була напахчена хусточка, Вел думав: «Невже вона довідалася про Голлі?»

Її голос перервав його роздуми:

— Ти допоможеш мені, любий синку?

Вел ніяково всміхнувся.

— Ти поїдеш зі мною зараз?..

— Мені треба відвідати… — почав був Вел, але щось у її обличчі спинило його. — Мамусю, — сказав він, — невже ти зібралася…

— Так, я маю зараз їхати в суд.

Уже! Ця клята справа, про яку він майже забув, бо ніхто про неї не згадував жодним словом. Відчуваючи глибокий жаль до самого себе, він стояв і обгризав задирки на пальцях Потім, помітивши, що в матері скривилися губи, випалив.

— Гаразд, мамо, я поїду. Тварюки!

Хто були ті тварюки, він не знав, але це слово дуже точно виражало їхні спільні почуття і трохи їх заспокоїло.

— Я піду надягну візитку, — промурмотів він і поспішив у свою кімнату.

Він надяг візитку, високий комірець, свої найкращі сірі гетри й застромив у краватку шпильку з перлиною, підбадьорюючи себе прокльонами. Подивившись у дзеркало, він сказав:

— Щоб мені добра не було, якщо я хоч одним словом викажу свої почуття, і пішов униз.

На вулиці стояла дідусева коляска; мати, закутана в хутра, неначе зібралася на обід до лорд-мера. Вони сіли поряд у закритій колясці, і за всю дорогу до суду Вел тільки один раз завів мову про цю неприємну справу:

— Там нічого не казатимуть про ті перли, правда ж?

Пухнасті білі хвостики на муфті Вініфред дрібно затремтіли.

— Ні, ні, — сказала вона, — сьогодні не буде нічого страшного. Твоя бабуня теж хотіла поїхати, але я її відраяла. Я подумала, що зі мною будеш ти. У тебе такий елегантний вигляд, Веле. Підніми трохи ззаду

комірець — отак добре.

— Якщо вони будуть до тебе присікуватися… — почав Вел.

— Та ні, не будуть. Я триматимусь дуже спокійно. Інакше не можна.

— А мене вони не викличуть давати які-небудь свідчення?

— Ні, синку, ніхто тебе нічого не питатиме.

І вона поплескала його по руці. Її впевнений вигляд і тон втишили тривогу, що стискала його серце, і він заходився скидати й надягати свої рукавички. Аж тепер він помітив, що помилково надів не ту пару — ця не пасує до його гетрів: треба було взяти сірі, а він надів темно-коричневі замшеві; він ніяк не міг вирішити, скинути їх чи ні. Вони приїхали зразу після десятої. Йому вперше довелося бувати в суді, й будівля справила на нього велике враження.

— Ого! — мовив він, коли вони зайшли у вестибюль. — Тут можна було б влаштувати чотири або навіть п'ять чудових тенісних кортів.

Сомс чекав їх біля сходів.

— Нарешті! — сказав він, не потиснувши їм руки, наче подія, задля якої вони прибули сюди, звільняла їх від таких формальностей. — Перша зала, Гепперлі Браун. Ми перші на черзі.

Велові груди затопило почуття, яке охоплювало його тоді, коли йому доводилося бити в крикеті, але він похмуро пішов за матір'ю і дядьком, стримуючи бажання роздивитися навколо й кажучи собі, що тут пахне, «як у коморі». На кожному кроці їм траплялися якісь люди, і він смикнув за рукав Сомса.

— Слухайте, дядечку, ви ж не допустите туди цих бісових газетярів?

Сомс зиркнув на нього скоса поглядом, який свого часу змусив багатьох прикусити язика.

— Заходьте в ці двері, — сказав він. — Можеш не скидати хутра, Вініфред.

Вел зайшов слідом за. ними, роздратований, високо підвівши голову. В цьому паскудному закутку всі люди — а їх була ціла юрба, — здавалося, сиділи одне в одного на колінах, хоча насправді кожне сидіння було відокремлене від сусіднього; у Вела було таке враження, що підлога не витримає і всі вони проваляться. Однак то було лише хвилинне враження від червоного дерева, чорних мантій і білих плям перук, облич і паперів, від якоїсь таємничості, від тихого шепоту, — за мить він уже сидів поруч із матір'ю в передньому ряду, спиною до всіх, вдихаючи ніжні пахощі пермських фіалок і востаннє скидаючи свої рукавички. Мати дивилася на нього: раптом він зрозумів: їй таки справді потрібно, щоб він сидів поруч із нею, що він немало важить у цій справі. Гаразд! Він їм покаже! Розправивши плечі, він поклав ногу на ногу й, прибравши непроникного вигляду, втупився в свої гетри. Але цієї миті якийсь дідуган у мантії і довгій перуці, до смішного схожий на підпилу стару бабу, зайшов крізь двері на підвищення перед ними, і Велові довелося встати разом з усіма.

— Дарті проти Дарті!

Вела охопила страшна огида. Адже це жахливо, коли твоє прізвище вигукують отак привселюдно! І, раптом почувши, як хтось позаду почав говорити про його родину, він озирнувся й побачив якогось старого шкарбуна у перуці, що белькотав, ніби ковтаючи свої слова, — кумедний стариган, таких він бачив разів зо два серед гостей за обідом на Парк-лейн, вони добряче хилили портвейн; так от де їх вишукують! Проте старий шкарбун здався йому дуже цікавим, і він би й далі дивився на нього, якби мати не торкнула його за рукав. Змушений дивитися перед себе, він утупив очі в суддю. З якої речі цей старий проноза з насмішкуватим ротом і швидкими очицями дозволяє собі втручатися в їхні приватні справи — невже в нього немає своїх власних справ, таких самих важливих і, напевне, таких самих неприємних? І, ніби напад пропасниці, Вела охопило почуття індивідуалізму, глибоко вкорінене у всього його роду. Голос позаду бубонів:

— Неприємності через грошові справи… марнотратство відповідача (Що за слово! Невже так називають батька?)… скрутне становище… часта відсутність містера Дарті. Моя клієнтка цілком слушно, ваша милість погодиться з цим, прагнула стримати… ішлося до банкрутства… умовляла… програвав у карти і на перегонах… («Правильно! — подумав Вел. — Давай іще!»). Криза на початку жовтня… відповідач написав їй цього листа із свого клубу. — Вел сів рівно, вуха його спалахнули. — Я хочу прочитати його з тими виправленнями, яких потребує листовне послання джентльмена, що, так би мовити, саме пообідав, мілорде.

«Стара тварюка! — подумав Вел, почервонівши ще дужче. — Тобі платили не за те, щоб ти сипав дотепами».

— «Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився». Цей вираз досить звичайний, ваша милість, для тих, кому не дуже пощастило в житті.

«От бісові мавпи!» — подумав Вел і залився ще густішим рум'янцем.

— «Мені несила терпіти твої образи». Моя клієнтка розповість вашій милості, що ці так звані образи полягали в тому, що вона сказала: «Ти перейшов усі межі», — дуже м'який вислів на мою скромну думку, коли взяти до уваги всі обставини.