Сага про Форсайтів
Шрифт:
А Джоллі думав: «Нехай Голлі сама розповість йому про того жевжика. Якщо вона мовчатиме, то значить, не хоче, щоб батько знав, а мене вважатимуть донощиком. В кожному разі, я припинив їхні зустрічі. Краще мені тримати язика за зубами!»
І вони копали мовчки, доки Джоліон сказав:
— Ну, синку, мабуть, яма вже досить глибока.
І, спершись на лопати, вони зазирнули в яму, куди вечірній вітер уже заніс кілька сухих листків.
— Не можу, я не маю сили цього зробити, — раптом сказав Джоліон.
— Дозволь мені, тату. До мене він не мав особливої приязні.
Джоліон похитав головою.
— Ми піднімемо його помалу разом із листям. Я б не хотів його бачити ще раз. Я візьму його за голову. Ну ж бо!
Дуже обережно вони підняли тіло старого пса; зблякла біло-руда шерсть проглядала крізь листя, що ворушилося від вітру. Вони поклали його, важкого, холодного, безживного, в могилу, і Джоллі накидав на нього ще листя, а тоді Джоліон, страшенно боячись виявити перед сином свої почуття, почав швидко закидати землею непорушне тіло. Отак відходить минуле! Якби ж то можна було сподіватися радісного майбутнього! Наче закопуєш у землю власне життя. Вони дбайливо виклали дерном маленький горбочок і, відчуваючи вдячність один до одного за те, що кожен з них не вразив почуття іншого, вернулися під руку додому.
XI. ТІМОТІ ЗАСТЕРІГАЄ
Новина про те, що хлопці записалися до війська, швидко поширилася на форсайтівській біржі разом із свіжою звісткою: Джун, яка не любила відставати від інших, вирішила стати сестрою-жалібницею. Ці події були такі надзвичайні, такі загрозливі для справжнього форсайтизму, що згуртували всіх родичів, і наступної неділі в домі Тімоті аж кишіли Форсайти, які прийшли розвідати, що думають про це інші, та поговорити про родинну честь. Джайлс і Джесс Геймени вже не будуть обороняти узбережжя Англії, незабаром вони вирушать до Південної Африки; Джоллі й Вел відпливуть слідом за ними в квітні; що ж до Джун, то хтозна, що вона може вчинити!
Відступ від Спіон-Копа й відсутність добрих звісток з театру воєнних дій надали реального характеру цим новинам, що несподівано ствердив сам Тімоті. Наймолодший із старих Форсайтів — йому ще не минуло вісімдесяти років, — котрий, на загальну думку, був схожий на їхнього батька, Пишного Доссета, навіть такою всім відомою рисою, як звичка пити мадеру, — ховався від світу стільки років, що став майже міфічною особою. Змінилося ціле покоління відтоді, як ризик, пов'язаний із видавничою діяльністю, так розладнав його нерви, що він у сорок років покинув справи, наживши всього лиш тридцять п'ять тисяч фунтів, і, щоб забезпечити своє майбутнє, почав обережно вкладати гроші в процентні папери. Відкладаючи з року в рік і нарощуючи проценти на проценти, він за сорок років подвоїв свій капітал, ні разу не відчувши, що таке тремтіти за долю вкладів. Тепер він відкладав біля двох тисяч на рік і, безнастанно дбаючи про своє здоров'я, сподівався, як казала тітонька Гестер, до кінця життя ще раз подвоїти свій капітал. Що він із ним робитиме, коли його сестри помруть і сам він умре, — це питання часто обговорювали в жартівливому тоні такі вільнодумці, як Френсі, Юфімія і другий син молодого Ніколаса Крістофер, який дійшов у своєму вільнодумстві до того, що заявив без усякого сорому про свій намір стати актором. Проте всі визнавали, що це відомо лише самому Тімоті, та, може, ще Сомсові, але той ніколи не розголошував таємниць.
Ті нечисленні Форсайти, які бачили його, розповідали, що він чоловік дебелий, кремезний, не дуже високий, лице в нього червоне, волосся сиве, а зовнішність не відзначається тією витонченістю, яку більшість Форсайтів успадкували від дружини Пишного Доссета, вродливої і лагідної жінки. Тепер стало відомо, що він надзвичайно зацікавився війною і з самого початку воєнних дій стромляв у карту прапорці, й усі боялися, що ж буде, коли англійців скинуть у море і він не знатиме, куди стромляти прапорці. Що ж до його обізнаності з родинними подіями та його поглядів на них, то про це було мало відомо, крім того, що чули від тітоньки Гестер, яка завжди казала: він, мовляв, дуже стривожений. Тож усі Форсайти побачили в цьому якусь призвістку, коли, зібравшись у Тімоті в неділю після здачі Спіон-Копа, стали помічати одне за одним у вітальні якогось незнайомця, що сидів у єдиному зручному кріслі спиною до світла, прикриваючи рота м'ясистою рукою, а тітонька Гестер схвильовано шепотіла до кожного:
— Твій дядечко Тімоті, серденько.
Тімоті вітався з усіма однаково; точніше, навіть не вітався, а наче цідив крізь зуби:
— Добридень. Добридень. Дозвольте мені не вставати.
Прибула Френсі, Юстас приїхав у своєму автомобілі; Вініфред з'явилася з Імоджен, і гаряче схвалення, яке вчинок Вела викликав у всієї родини, розтопило кригу невдоволення її судовим процесом. З'явилася й Меріен Твітімен з останніми новинами про Джайлса та Джесса. Разом з тітонькою Джулі та Гестер, молодим Ніколасом, Юфімією, а також — просто неймовірно — Джорджем, котрий приїхав з Юстасом в автомобілі, зборище нагадувало часи розквіту родини. В маленькій вітальні не було жодного вільного стільця, і всі побоювалися, щоб не приїхав іще який гість.
Коли трохи розвіялася вимушеність, викликана присутністю Тімоті, розмова зайшла про війну. Джордж запитав тітоньку Джулі, коли вона збирається вирушити в Африку з Червоним Хрестом, від чого вона мало не розвеселилася; тоді повернувся до Ніколаса й мовив:
— Кажуть, наш юний Нік хоробрий вояк. Коли ж він думає зодягти військовий мундир?
Молодий Ніколас, усміхаючись ніяковою лагідною усмішкою, зауважив, що мати, звичайно, дуже занепокоєна.
— Отже, обидва Дроміо вже вирушають у похід, — сказав Джордж, повертаючись до Меріен Твітімен. — Скоро ми всі там будемо. En avant [39] Форсайти! Бий, рубай, стріляй! Кого на гауптвахту?
39
En avant — Вперед (фр.).
Тітонька Джулі захихотіла: Джордж такий жартівник! Може, нехай Гестер принесе карту Тімоті? На карті він усім їм пояснить, як ідуть справи.
Тімоті гмукнув, і, витлумачивши це як згоду, тітонька Гестер вийшла з кімнати.
Джордж фантазував далі про наступ Форсайтів, називаючи Тімоті фельдмаршалом, а Імоджен, котру він одразу відзначив як «гарну кобилку», — маркітанткою; і, затиснувши між колінами свій циліндр, він почав вибивати на ньому дріб уявними барабанними паличками. Глядачі сприйняли цю виставу по-різному. Всі сміялися — Джорджеві було все дозволено; але всі відчували, що він кепкує з родини, а це здавалося їм несправедливим саме тепер, коли родина віддала п'ятьох своїх членів на службу королеві. Джордж міг зайти надто далеко, тож усі відчули полегкість, коли він устав, узяв під руку тітоньку Джулі, рушив військовим кроком до Тімоті, віддав йому честь і, поцілувавши з удаваною пристрастю тітоньку, сказав:
— Яка приємність, татусю! Ходімо, Юстасе! — і вийшов у супроводі поважного стриманого Юстаса, котрий ані разу не усміхнувся.
Коли тітонька Джулі порушила тишу, збентежено вигукнувши: «Уявіть собі, він не схотів чекати карти! Не зважай на нього, Тімоті. Він такий жартівник!», — Тімоті відвів руку від рота.
— Не знаю, до чого воно йдеться, — прорік він. — Чого це вони вирішили, що їм треба туди їхати? Цим ми не переможемо бурів.
Одній тільки Френсі вистачило відваги запитати:
— А чим же їх можна перемогти, дядечку Тімоті?
— Придумали нову моду йти добровольцями; це марнотратство — гроші пливуть за кордон.
Цієї миті тітонька Гестер принесла карту, тримаючи її так обережно, наче то було немовля, в якого саме прорізувалися зуби. З допомогою Юфімії карту розгорнули на роялі — невеликому «колвуді», на якому востаннє грали, здається, влітку того року, коли померла тітонька Енн, тобто тринадцять років тому.
Тімоті підвівся. Він підійшов до рояля і схилився над картою, а тим часом усі з'юрмилися навколо.