Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Слухаю, сер, — відповів, виходячи, Уормсон.
— Я беріг його для нашого золотого весілля, — сказав несподівано Джеймс, — але в такому віці де вже мені прожити ще три роки.
— Ну ж бо, Джеймсе, — сказала Емілі. — Не говори таких дурниць.
— Треба було б мені самому принести пляшку, — пробурмотів Джеймс. — Він напевно її збовтає.
І він поринув у мовчазні спогади про ті блаженні хвилини, які він провів серед газових світильників і павутиння, коли пахощі просякнутих вином корків стільки разів збуджували його апетит перед обідами. У винах його льоху була записана історія сорока з лишком років, що минули відтоді, як він оселився в цьому домі на Парк-лейн із своєю молодою дружиною, а також історія
З глибокої задуми його збудив прихід сина, слідом за яким з'явилася Вініфред з двома старшими дітьми.
Вони пішли до їдальні, взявши дам під руки — Джеймс із дебютанткою Імоджен, бо гарненька онука бадьорила його; Сомс із Вініфред; Емілі з Велом — вгледівши устриці, його очі враз заблищали. Буде справжня «гулянка» з шампанським і портвейном! І він відчув, що йому треба гульнути після того, що він вчинив сьогодні і про що досі не сказав нікому ні слова. Після перших двох чарок його стала тішити думка, що він тримає в кишені цю бомбу, це свідчення безмірного патріотизму або, точніше, доказ його хоробрості, якою можна похвалитися, бо стати на захист королеви та батьківщини він вирішив тільки заради марнославства. Тепер він бравий вояк, у якого в голові тільки коні та зброя; він має право похизуватися, але, звичайно, не буде цього робити. Він повідомить їх спокійно, коли настане перерва в розмові. І, продивившись меню, він вирішив, що найкраще зробити це тоді, коли подадуть «bombe aux fraises» [38] : ця страва навіює всім майже урочистий настрій. Раз чи двічі, перш ніж вони досягли цієї рожевої вершини обіду, у нього промайнула застережлива думка, що дідові ніколи нічого не кажуть! А проте старий попиває мадеру, і вигляд у нього чудовий! До того ж він має бути задоволений цим патріотичним вчинком, що змиє ганьбу шлюборозлучного процесу. Вигляд його дядечка, котрий сидів навпроти нього, теж спонукав Вела повідомити про свій намір. Дядечко Сомс такий типовий неспортсмен, що буде вельми цікаво побачити вираз його обличчя. Та й краще, щоб мати довідалася про все тепер, бо розмова віч-на-віч тільки засмутить їх обох! Йому шкода її, але, зрештою, хіба з нього не досить того, що його чекає розлука з Голлі?
38
bombe aux fraises — Полуничне морозиво (фр.).
Дідів голос долинув до нього наче здалеку:
— Веле, випий з морозивом трохи цієї мадери. У вашому коледжі такої не дістанеш.
Вел дивився, як густа рідина лилася в його чарку, як старе вино райдужно мінилося на поверхні; він вдихнув його пахощі й подумав: «Ну, треба починати!» Настала якраз слушна хвилина. Вел відпив трохи мадери, і по його вже розігрітих жилах розлилося приємне тепло. Швидко окинувши поглядом усіх за столом, він сказав:
— Бабусю, сьогодні я записався в кавалерійський полк.
І вихилив свою чарку, ніби випивши за успіх задуманої справи.
— Та що ти! — пролунав розпачливий вигук матері.
— Ми з Джоллі Форсайтом ходили туди разом.
— Ти ще не Записався? — почув він голос дядечка Сомса.
— Авжеж, записався! У понеділок ми їдемо в табір.
— Оце так! — вигукнула Імоджен.
Всі подивилися на Джеймса. Він нахилився вперед, приставивши долоню до вуха.
— Що там таке? — запитав він. — Що він каже? Я не чую.
Емілі поплескала Вела по руці.
— Нічого особливого, Джеймсе, просто Вел записався
— Записався… Дурниця! — вигукнув Джеймс тремтячим голосом. — Ви не бачите далі свого носа. Йому доведеться… доведеться піти на війну. Він і незчується, як буде під кулями.
Вел бачив очі Імоджен, що дивилися на нього захоплено, бачив матір, яка сиділа мовчки в позі світської дами, притуливши до уст хусточку.
Несподівано дядько озвався:
— Ти неповнолітній.
— Я подумав про це, — відповів, усміхаючись, Вел. — Я сказав, що мені вже двадцять один.
Він почув захоплений вигук бабусі:
— Ну й молодець же ти, Веле!
Побачив, як Уормсон шанобливо наливав шампанського в його склянку; почув, як простогнав дід:
— Не знаю, що з тебе вийде, коли ти й далі так поводитимешся.
Імоджен плескала його по плечу, дядечко поглядав на нього скоса; тільки мати сиділа непорушно, аж поки Вел, занепокоєний її мовчанкою, сказав:
— Нічого страшного, скоро ми поженемо їх, як зайців. Я сподіваюся, що попаду хоч на кінець.
Його охопило піднесення, смуток, почуття неабиякої власної ваги — все відразу. Своїм вчинком він покаже дядечкові Сомсу й усім Форсайтам, що означає бути справжнім спортсменом. Звичайно, це геройський і незвичайний вчинок — сказати, що йому двадцять один рік!
Голос Емілі повернув його на землю.
— Джеймсе, друга чарка може тобі завадити. Уормсоне!
— Ну й здивуються всі у Тімоті! — вигукнула Імоджен. — Я дорого б дала, щоб побачити їхні обличчя. У тебе є шабля, Веле, чи тільки пістолет?
— А чому ти записався? — раптом пролунав дядечків голос.
У Вела аж похололо всередині. Чому? Як пояснити це? Але тут на поміч йому прийшла бабуся, яка спокійно сказала:
— Я вважаю, що Вел виявив справжню мужність. Я певна, що з нього буде чудовий вояк: він має таку ставну статуру. Ми всі будемо ним пишатися.
— А до чого тут Джоллі Форсайт? Чому ви пішли вдвох? — уперто провадив Сомс— Мені здавалося, ви з ним не дуже великі приятелі.
— Та ні, — пробурмотів Вел, — але я не хотів відставати від нього.
Він побачив, що дядечко дивиться на нього зовсім інакше, ніби схвалює його. Дідусь теж закивав головою, бабуся гордо закинула голову. Всі вони схвалювали те, що він не захотів відстати від свого кузена. Тут, напевне, існує якась причина! Вел невиразно відчував щось похмуре поза своїм полем зору — ніби якийсь невизначений центр циклону. І, дивлячись у дядечкове обличчя, він раптом на диво виразно побачив перед собою жінку з темними очима, золотавим волоссям і білою шиєю; від цієї жінки завжди так приємно пахло, і вона носила такі гарні шовкові сукні, до яких йому було приємно торкатися, коли він був зовсім маленький. Авжеж! Тітонька Айріні! Вона завжди цілувала його, а він одного разу, пустуючи, вкусив її за руку, бо вона йому подобалася — була така ніжна. Дідусь запитав:
— А що робить його батько?
— Він у Парижі, — відповів Вел, придивляючись до дядечкового обличчя, на якому з'явився дуже дивний вираз, наче… наче у пса, що вищирив зуби.
— Художники! — сказав Джеймс.
На цьому слові, що вийшло з глибини його душі, обід закінчився.
Дорогою додому, сидячи в кебі навпроти матері, Вел куштував плоди свого героїзму, що мали присмак переспілої мушмули.
Правда, мати сказала йому тільки одне: нехай негайно піде до кравця і замовить пристойний мундир, щоб не носити того, який йому видадуть. Але він відчував, що вона дуже засмучена. Бажаючи заспокоїти її, він мало не ляпнув, що тепер він спекався цього клятого розлучення, але вчасно стримався, згадавши про присутність Імоджен і про те, що мати цього ніяк не спекається. Йому було прикро, що вона пишається ним менше, ніж він того заслуговує. Коли Імоджен пішла спати, він спробував зіграти на її почуттях.