Сага про Форсайтів
Шрифт:
І ось одного дня він побачив видовище, яке збентежило й розгнівило його: двох вершників на алеї парку біля Гемгейт, з яких та, що їхала ліворуч, була поза всякими сумнівами Голлі на своїй чалій кобилці, а праворуч, також поза всякими сумнівами, був цей «жевжик» Вел Дарті. Його перша думка була наздогнати їх і зажадати пояснення, що все це означає, прогнати цього нікчему і забрати Голлі додому. Його друга думка — утриматись, бо він пошиється в дурні, якщо вони не послухаються. Він повернув коня за дерево, потім збагнув, що шпигувати за ними також не годиться. Нічого не вдієш: довелося їхати додому й чекати, поки вона повернеться! Призначає побачення цьому фертові! Порадитися з Джун він не міг, бо вона ще зранку подалася до Лондона, разом із Еріком Коблі та його родиною. А батько й досі був у «тому клятому Парижі». Він відчував, що нарешті настала хвилина, до якої він так наполегливо готувався в школі, де вони вдвох із хлопцем на прізвище Брент підпалювали газети і
— Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?
— Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.
— Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?
— Ще ні.
— То негайно піди й попроси. Ну ж бо.
— Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.
— Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.
— Це ж вона розлютилася, а я ні.
— Ну ж бо.
— Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.
— Гаразд, але тільки на цей раз.
І вони пішли, узявшись за руки…
Сюди, де романи автора «Уеверлі», твори Байрона, «Римська імперія» Гіббона, «Космос» Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису «Голландські рибальські човни при заході сонця» лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися «Таймсом», так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі, — сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:
— Я бачив тебе й того типа в парку.
Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.
— Ну то й що? — відказала вона.
Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.
— Ти знаєш, — сказав він із притиском, — що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.
— Хто ж переміг?
Джоллі кортіло відповісти: «Переміг би я», — але це здалося йому негідним.
— Послухай-но! — мовив він. — Що це все означає? Не сказавши нікому!
— А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?
— Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі.
Голлі зблідла з гніву.
— Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.
І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди. Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого,
«Дідусь!»— подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. «П'ята година!» Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо «Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!» І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі.
А нагорі у своїй кімнаті й досі супилася Голлі, яка вже встигла роздягтись. «Він не такий, він не такий!»— безгучно шепотіли її уста
VI. ДЖОЛІОН ВАГАЄТЬСЯ
Невеликий затишний готель над відомим рестораном біля вокзалу Сен-Лазар правив Джоліонові за притулок у Парижі Він не терпів за кордоном своїх земляків Форсайтів — мляві, наче риба, яку витягли з води, вони топталися по тому самому маршруту: Опера, вулиця Ріволі, «Мулен Руж» Його дратував їхній вигляд, який свідчив, що вони прибули сюди, бо їм треба було якомога швидше виїхати куди-небудь із дому Але жоден Форсайт не з'являвся біля цього притулку, де в його спальні камін топили дровами і кава була пречудова. Париж завжди був для нього привабливіший узимку. Гострий запах дров'яного диму й жаровень, де смажилися каштани, блиск зимового сонця в погожі дні, кав'ярні просто неба, не зважаючи на зимовий холод, незалежний, жвавий натовп на бульварах, — все це ніби говорило йому, що зимовий Париж має свою душу, яка, неначе перелітна пташка, влітку відлітає.
Він добре розмовляв французькою мовою, мав кількох друзів, знав деякі ресторанчики, в яких подавали смачні страви і де можна було спостерігати за цікавими типажами. В Парижі він відчував, що його охоплює філософський настрій, і іронія його набувала гостроти; життя сповнювалося витонченим змістом, позбавленим певної мети, ставало букетом пахощів, темрявою, пронизаною хисткими зблисками світла.
На початку грудня, коли Джоліон вирішив поїхати до Па рижа, він іще не признавався собі, що їде туди слідом за Айріні Але не минуло й двох днів у Парижі, як йому довелося визнати, що бажання бачити її було чи не головною причиною його приїзду В Англії людина ніколи не признається в своїх природних нахилах. Він думав, що йому треба поговорити з нею про те, що він здав у найми її квартиру та про інші справи, але в Парижі відразу збагнув, що йому кортить не того В цьому місті він наче був під владою якихсь чарів. На третій день він написав їй листа й одержав відповідь, яка сповнила його радісним трепетом:
«Дорогий Джоліоне!
Я буду дуже рада зустрітися з вами.
Айріні»
Він пішов до неї в готель погожого сонячного дня, і на душі в нього було таке почуття, яке охоплювало його, коли він ішов подивитися на улюблену картину. Він не пригадував, щоб якась інша жінка викликала в ньому таке особливе, чуттєве і водночас високе почуття. Він посидить, помилується нею і піде, не пізнавши її глибше, але ладний завтра знову прийти й милуватися нею. Такі були в нього почуття, коли в трохи побляклій, але чепурній маленькій вітальні тихого готелю над Сеною вона підійшла до нього в супроводі хлопчика-коридорного, котрий урочисто проголосив: «Мадам»— і відразу зник. Її обличчя, усмішка, постава були точнісінько такі, як він їх уявляв собі, а вираз її обличчя говорив ясно: «Друг».
— Ну, — мовив він, — які у вас новини, бідна вигнаннице?
— Ніяких.
— Нічого не чути про Сомса?
— Нічого…
— Я здав вашу квартиру і, як належить сумлінному управителю, привіз вам грошей. Як вам подобається Париж?
Провадячи ці розпити, він подумав, що йому ніколи не доводилося бачити таких гарних і ніжних уст; спідня губа ледь вигиналася вгору, а біля кутика верхньої видніла малесенька ямочка. Йому здалося, що він оце щойно побачив жінку в створінні, яке досі було для нього ніби живою статуєю, котрою він милувався, неначе витвором мистецтва. Вона призналася, що жити самій у Парижі трохи важко; а проте Париж так захоплений власним життям, що здебільшого в ньому почуваєш себе безпечно, як у пустелі. До того ж англійців тут тепер не вельми полюбляють!