Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Чому ні? — запитав він. — Просто на знак того, що ви вже не маєте на мене злості.
— Я не можу.
Сомс вийняв брошку з футляра.
— Дозвольте подивитися, як вона виглядає.
Айріні відсахнулась.
Він рушив до неї, простягаючи брошку, щоб прикласти до її грудей. Вона знову позадкувала.
Сомс опустив руку.
— Айріні, мовив він, — забудьмо минуле. Якщо я можу забути, то й ви можете. Почнімо все спочатку, наче нічого й не було Згода?
В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.
Айріні,
— Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.
Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.
— Так, — повторив він, — цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки… я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен.
Він говорив поспіхом, так що й сам не впізнавав власного голосу, голова його двічі сіпнулася вгору, наче йому забило дух І лише погляд її очей, прикутих до нього, потемнілих, ніби заворожених жахом, примусив його опам'ятатися і змінив болісне замішання на гнів.
— Невже це неприродна річ? — мовив він крізь зуби. — Невже це неприродно хотіти дитину від власної дружини? Ви занапастили наше життя і все розвіяли на порох. Ми не живемо, а існуємо, не маючи ніякого майбутнього. Невже вам так неприємно, що, незважаючи на все, я… я й досі хочу, щоб ви залишилися моєю дружиною? Говоріть-бо, заради всього святого, говоріть!
Айріні наче спробувала заговорити, проте не змогла.
— Я не хочу вас лякати, — сказав Сомс трохи лагідніше. — Слово честі, не хочу. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що я не можу миритися з таким становищем. Я хочу, щоб ви вернулися до мене, я хочу, щоб ви були зі мною.
Айріні підвела руку і затулила уста й підборіддя, але її очі були прикуті до його очей, наче вона вірила, що її погляд стримає його, як перепона. І всі ці роки, порожні й гіркі, відколи… а й справді, відколи?.. майже відтоді, як він уперше зустрівся з нею, звелися в пам'яті Сомса одною величезною хвилею, і судома, якої він ніяк не міг стримати, перекривила його обличчя.
— Ще не пізно, — сказав він, — не пізно, якщо ви тільки повірите мені.
Айріні відвела руку від уст і притисла обидві руки до грудей. Сомс ухопив її руки.
— Пустіть! — сказала вона задихано. Але він тримав їх, намагаючись зазирнути їй у очі, які дивилися на нього твердим поглядом. За мить вона спокійно сказала:
— Я тут сама. Ви не посмієте повестися так, як повелися тоді.
Випустивши її руки, наче вони були з розпеченого заліза, він відвернувся. Невже й справді є на світі така люта непримиренність? Чи може бути, щоб той один випадок насильства так глибоко закарбувався в її пам'яті? Невже він став між нею і ним, як глухий мур? І він сказав затято, не підводячи очей:
— Я не піду від вас, поки ви не дасте мені відповіді. Я пропоную вам те, що навряд чи інший чоловік захотів би запропонувати. Я чекаю… чекаю розумної відповіді.
І майже здивовано він почув її слова:
— Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут
Сомс дивився на неї, приголомшений.
— Он як! — зрештою сказав він.
А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.
— Он як! — сказав він знову. — Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!
— Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?
Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.
— Правда! — мовив він. — Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.
Він почув її шепіт:
— Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?
Він мовчав, опанований думкою: «Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен». В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:
— Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так… так нерозумно.
З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі — найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук, неспроможність зрозуміти нереальність і марність своїх упертих домагань — перешкодило йому. Він знову повернувся до неї і став спиною до дверей, так само як вона стояла спиною до протилежної стіни, не усвідомлюючи, як сміховинно виглядає це стояння в різних кінцях кімнати.
— Чи ви коли думали про когось, крім самої себе? — запитав він.
Уста Айріні затремтіли; за мить вона поволі відповіла.
— Чи ви коли думали, що я зрозуміла свою помилку — свою безнадійну страшну помилку — в перший же тиждень по нашому шлюбі; що я три роки силкувалася змиритися з нею — ви ж знаєте, що я силкувалася? Чи я це робила для себе?
Сомс зціпив зуби.
— Бог його знає, для кого ви це робили. Я ніколи не міг вас зрозуміти і ніколи не зрозумію. Ви мали все, чого ваша душа бажала; і ви можете мати все це знову і навіть більше. Чим я вам не до вподоби? Скажіть мені прямо: чим саме? — не усвідомлюючи, як принижує себе цими запитаннями, він палко вів далі:—Я не каліка, не бридкий, не мужлан, не дурень. Чим саме? Яка тут таємниця?
У відповідь він почув довге зітхання.
Він стис руки жестом, сповненим незвичайного для нього запалу.
— Коли я прийшов сьогодні сюди, я був… я сподівався… я хотів будь-що-будь покінчити з минулим і відкрити нову сторінку. А ви зустрічаєте мене «нервами», мовчанкою, зітханнями. Я не бачу нічого певного. Це схоже… схоже на павутиння.
— Так.
Цей шепіт з протилежного кінця кімнати знову довів Сомса до нестями.
— Та я не бажаю плутатися в павутинні. Я його розірву Він рушив до неї. — Зараз!