Сага про Форсайтів
Шрифт:
Сомс кинув листа з таким відчуттям, наче, зайшовши в свою спальню, він побачив там безліч чорних тарганів. Анонімність листа підсилила огиду, яку він відчував цієї хвилини. І найгірше було, що ця тінь ховалася в глибинах його свідомості від того недільного вечора, коли Флер показала на Проспера Профона, що гуляв на лужку, й сказала: «Никає, проноза!» Хіба не це примусило його сьогодні переглянути свій заповіт і шлюбний контракт? А тепер анонімний негідник, який, очевидно, не має з цього ніякої користі — хіба що задовольняє свою ненависть до чужоземців, витяг це неподобство з мороку, де Сомс волів його лишити. Щоб оце він у такому віці довідався про таку ганьбу, яка заплямувала матір Флер! Він підняв лист із килима, розірвав надвоє, але потім, стримавши бажання подерти його на дрібні клапті, перечитав
— Містер Майкл Монт, сер, чекає у вітальні. Ви приймете його?
— Ні, — сказав Сомс. — Так, прийму. Зараз я зійду вниз.
Що завгодно, аби тільки на кілька хвилин дати спочинок думкам.
Майкл Монт у фланелевому костюмі стояв на веранді, курячи сигарету. Коли Сомс з'явився, він кинув її і пригладив рукою волосся.
До цього юнака у Сомса було особливе ставлення. Якщо підходити до нього із старосвітською міркою, це звичайнісінький шалапут, безвідповідальний жевжик, а проте в ньому є щось привабливе, особливо його весела манера висловлювати навпростець усе, що він думає.
— Заходьте, — сказав Сомс. — Ви вже пили чай?
Монт зайшов.
— Я думав, сер, Флер уже вдома, але я радий, що її немає. Річ у тім, що я… я страшенно в неї закохався; так страшенно закохався, що, думаю, краще сказати вам про це. Я розумію, що звертатися спочатку до батьків — звичай старомодний, але сподіваюся, ви мені пробачите. Я мав розмову з батьком, і він каже, що коли я стану влаштовувати своє життя, він допоможе мені. В усякому разі, ідея припала йому до вподоби. Я розповів йому про вашого Гойю.
— Он як! — сказав Сомс невимовно сухим голосом. — То ідея йому до вподоби?
— Так, сер. А вам?
Сомс ледь усміхнувся.
— Розумієте, — провадив Монт, крутячи в руках свого солом'яного бриля, тим часом як його волосся, вуха, брови, здавалося, стали сторч від хвилювання, — коли людина побувала на війні, вона не може не поспішати.
— Щоб одружитися, а потім кинути дружину, — поволі сказав Сомс.
— Тільки не Флер, сер. Уявіть себе на моєму місці!
Сомс відкашлявся. Аргумент такий переконливий, що нічого не скажеш.
— Флер іще надто молода.
— Та ні, сер! Тепер такі часи, що всі ми дуже старі. Мій батько здається мені справжнісіньким немовлям. Щоправда, він барт, і це загальмувало його.
— Барт? — перепитав Сомс. — Що воно таке?
— Баронет, сер. І я теж буду колись бартом. Але я спокутую цей титул.
— То їдьте собі куди-небудь і спокутуйте.
Юнак благально вигукнув:
— О ні, сер! Мені неодміно треба бути десь тут, поблизу, інакше в мене вже ніяких шансів не лишиться. В усякому разі, ви ж дозволите Флер чинити на свій розсуд. Мадам ставиться до мене прихильно.
— Невже! — холодно сказав Сомс.
— Ви ж не відшиваєте мене, правда, ні?
І юнак подивився на Сомса так жалісно, що той усміхнувся.
— Хоч ви й вважаєте себе дуже старим, — сказав він, — але мені ви здаєтесь аж надто молодим. Вириватися в усьому наперед ще не є доказ зрілості.
— Гаразд, сер, щодо нашого віку хай буде по-вашому. Але щоб довести вам, наскільки це у мене серйозно, скажу одне: я взявся за діло.
— Радий це чути.
— Став компаньйоном одного видавця: мій старий труснув капшуком.
Сомс затулив долонею
— Я нічого не маю проти вас, містере Монт, але Флер для мене все. Все, ви розумієте?
— Авжеж, сер, розумію; але для мене вона теж усе.
— Може, й так. В усякому разі, я радий, що ви розповіли мені. Гадаю, більше поки що немає про що говорити.
— Я знаю, сер, що все залежить від неї.
— Сподіваюся, що так воно буде ще довгий час.
— Ви не дуже підбадьорюєте мене, — раптом сказав Монт.
— Ні, — відповів Сомс, — бо, маючи чималий життєвий досвід, я не схвалюю поспішних одружень. Бувайте здорові, містере Монт. Я не розповім Флер того, що ви мені сказали.
— Ох! — зітхнув Монт. — За неї я ладен головою накласти. І вона це чудово знає.
— Мабуть, що так.
Сомс простяг йому руку. Неуважливий потиск, тяжке зітхання, і за мить гуркіт Монтового мотоцикла викликав в уяві картину густої куряви й поламаних кісток.
«Молоде покоління!»— неприязно подумав Сомс і вийшов на лужок. Садівники його щойно косили, і в саду пахло свіжим сіном — передгрозове повітря утримувало запахи над землею. Небо було пурпурове, тополі — чорні. Два-три човни пропливли по річці, поспішаючи сховатися від грози. «Три дні чудової погоди, — подумав Сомс, — а потім гроза!» Де ж Аннет? Мабуть, з тим бельгійцем, — вона ж молода! Вражений дивною поблажливістю цієї думки, він зайшов у альтанку й сів. Факт залишався фактом, і Сомс визнавав його: Флер важила для нього так багато, що дружина важила дуже мало — так, дуже мало; француженка, вона була для нього головним чином коханкою, а його вже мало цікавили такі речі! Дивно, що з його природженою поміркованістю й прагненням надійно вкласти свій капітал, Сомс завжди віддавав усю свою любов комусь одному. Спершу Айріні, тепер Флер. Він невиразно усвідомлював це, сидячи в альтанці, усвідомлював, як це небезпечно. Колись це призвело до катастрофи й скандалу, але тепер… тепер це його врятує! Він так любить Флер, що будь-що уникне нового скандалу. От якби йому дістатися до автора цього анонімного листа, він би провчив його за те, що той стромляє свого носа в чужі справи і скаламучує воду в ставку, коли інші бажають, щоб твань не спливала на поверхню!.. Далекий спалах, глухе гуркотіння, і по очеретяній покрівлі альтанки залопотіли перші великі краплі дощу. Проте Сомс сидів байдужий до всього, малюючи пальцем візерунки на запорошеному столику, що стояв у альтанці. Майбутнє Флер! «Я хочу, щоб перед нею прослалася рівна дорога, — думав він, — все інше не має значення в моєму віці». Як самотньо почуваєш себе в цьому житті! Що маєш, того ніяк не можна втримати! Одне викинеш із думки, його місце займає інше. І нічого не можна зберегти! Він простяг руку і зірвав червону троянду з гілки, що затуляла вікно. Квіти розцвітають і в'януть — дивна річ природа! Грім гуркотів і розкочувався на схід понад річкою; бліді блискавки сліпили йому очі; на тлі неба чітко вимальовувалися гострі верхівки тополь, рясний дощ періщив, плюскотів, закривши запоною альтанку, де сидів байдужий, задуманий Сомс.
Коли гроза минула, він вийшов із своєї схованки і рушив мокрою стежкою до берега річки.
Із очерету випливли два лебеді. Він їх знав і спинився, милуючись гордовито вигнутими шиями і великими зміїними головами, сповненими гідності. «А те, що я маю зробити, позбавлене всякої гідності!»— подумав він. Проте це треба зробити, а то може статися ще гірше. Аннет уже досі повернулася звідти, де вона була, бо настала обідня пора, і в міру того, як наближалася хвилина зустрічі з нею, він дедалі більше мучився, не знаючи, що сказати їй і як сказати. Йому набігла в голову нова болісна думка. А що, як вона схоче розлучитися з ним, щоб одружитися з цим чужоземцем? Ну що ж, хай собі хоче, він їй не дасть розлучення. Не для цього він одружився з нею. Образ Проспера Профона пройшов перед його очима недбалою ходою і заспокоїв його. Цей не з тих, що одружуються. Ні, ні! Хвилинний переляк змінився гнівом. «Хай він краще не попадається мені на очі, — подумав Сомс. — Покруч, що втілює…» Але що втілює в собі Проспер Профон? Та вже ж, нічого вартісного. А проте щось дуже реальне: аморальність, яку спустили з ланцюга, зневіру, яка никає в пошуках жертв. Аннет запозичила в нього вислів: «Je m'en fiche». Підозрілий суб'єкт! Чужинець, космополіт — продукт доби! Якщо й існує ще принизливіше слово, Сомс його не знав.