Сага про Форсайтів
Шрифт:
Лебеді повернули голови й дивилися повз нього у відому лиш їм далину. Один із них зашипів стиха, ворухнув хвостом, повернувся, наче підкоряючись повороту керма, і поплив геть. Другий поплив слідом за ним. Їхні білі тіла і стрункі шиї зникли з його очей, і Сомс пішов до будинку.
Аннет була у вітальні, одягнена до обіду, і Сомс подумав, ідучи вгору сходами: «Людина гарна не словами, а ділами». Гарна! Окрім кількох слів про гардини у вітальні і про грозу, під час обіду, що відзначався невеликою кількістю і досконалою якістю, не відбулося ніякої розмови. Сомс нічого не пив. Трохи згодом він пішов у вітальню
— Я зачиню вікно, бо стає вогко.
Потім він спинився біля стіни й поглянув на Девіда Кокса, що прикрашав кремову панель.
Про що вона думає? За все своє життя він ніколи не міг зрозуміти жодної жінки, крім Флер, та і її не завжди! Серце його калатало. Але якщо вже він вирішив завести цю розмову, то зараз найзручніший для цього момент. Відвернувшись від Девіда Кокса, він витяг розірваного листа.
— Я одержав ось це.
Очі її розширилися і холодно втупилися в нього.
Сомс подав їй листа.
— Він роздертий, але прочитати можна.
І він знову повернувся до Девіда Кокса: морський пейзаж, гарні тони, але бракує динаміки. «Цікаво, що робить зараз цей суб'єкт, — думав він. — Я його ще здивую». Кутиком ока він бачив, що Аннет міцно стискає листа, її очі бігали туди-сюди під пофарбованими віями і насупленими підмальованими бровами. Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:
— Гидота!
— Цілком згоден, — сказав Сомс, — принизливо. Чи це правда?
Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.
— А що, коли правда?
Ані крихти сорому!
— Це все, що ти можеш сказати?
— Ні.
— Ну то кажи.
— А який у тому сенс?
Сомс сказав крижаним голосом:
— То ти визнаєш?
— Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.
Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.
— Чи ти пам'ятаєш, — сказав він, зупиняючись перед нею, — хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.
— А ти пам'ятаєш, що я була більш ніж удвічі молодша за тебе?
Сомс відвів очі, які зустрілися з її твердим поглядом, і знову підійшов до Девіда Кокса.
— Я не хочу заводити суперечку. Я вимагаю, щоб ти припинила цю… цю дружбу. Ця справа мене тривожить тільки з того погляду, що вона може зашкодити Флер.
— Ага, Флер!
— Так, — уперто сказав Сомс, — Флер. Вона твоя дитина, так само, як і моя.
— Дуже люб'язно, що ти визнаєш це!
— Чи ти зробиш так, як я тобі кажу?
— Я не хочу відповідати на таке запитання.
— То я тебе примушу.
Аннет посміхнулася.
— Ні, Сомсе, — сказала вона. — Ти безсилий мене примусити. Не кажи того, про
Від гніву на його чолі надулися жили. Він розкрив рота, щоб вилити свою лють, і не зміг. Аннет провадила:
— Таких листів ти більше не одержуватимеш. Це я обіцяю тобі. І цього досить.
Сомса пересмикнуло. Він відчував, що ця жінка, яка заслуговує, він сам не знав чого, поводиться з ним, як з дитиною.
— Коли двоє одружуються і живуть, як ми з тобою, Сомсе, то краще їм помовчати з приводу їхніх стосунків. Існують такі речі, які не слід виставляти на світло, бо люди будуть сміятися. Ти мовчатимеш; не заради мене, а заради себе. Ти старішаєш, а я ще ні. Ти зробив мене дуже практичною.
Сомс, який пережив усі відчуття, що їх переживає людина, коли їй здушили горлянку, повторив тупо:
— Я вимагаю, щоб ти припинила цю дружбу.
— А що, як я не припиню?
— Тоді… тоді я викреслю тебе з мого заповіту.
Очевидно, це не справило ніякого враження. Аннет засміялася.
— Ти житимеш іще довго, Сомсе.
— Ти… ти розбещена жінка, — сказав зненацька Сомс.
Аннет знизала плечима.
— Не думаю. Життя з тобою багато чого вбило в мені, це правда. Але я не розбещена жінка. Я розсудлива — оце і все. І ти теж станеш розсудливий, коли все добре обміркуєш.
— Я зустрінуся з цим чоловіком, — похмуро сказав Сомс, — і застережу його.
— Mon cher, ти просто смішний. Ти не хочеш мене, а все, що ти хочеш від мене, ти маєш; і ти вимагаєш, щоб усе інше в мені вмерло. Я нічого не визнаю, але в моєму віці, Сомсе, я не збираюсь зрікатися життя; отож послухай мене і втихомирся. Сама я теж не хочу нариватися на скандал, аж ніяк не хочу. А тепер хоч би що ти робив, більше я тобі нічого не скажу.
Вона простягла руку, взяла із столика французький роман і розгорнула його. Сомс дивився на неї, неспроможний вимовити жодного слова — такі розбурхані були його почуття. Думка про того суб'єкта майже примушувала його жадати цю жінку, і, розкриваючи сутність їх взаємин, це лякало чоловіка, не схильного займатися самоаналізом. Не сказавши ані слова, він вийшов і зійшов сходами в свою картинну галерею. От що буває, коли одружуєшся з француженкою! А проте без неї не було б Флер! Вона виконала своє призначення.
«Вона має слушність, — думав він. — Я нічого не зроблю. Я навіть не знаю, чи правдивий цей лист». Інстинкт самозбереження попереджував його, що слід закрити всі люки, припинити доступ повітря і в такий спосіб загасити пожежу. Якщо не віриш у існування чогось, то його, вважай, і не існує.
Того вечора він прийшов до неї у спальню. Вона прийняла його, як завжди, спокійно, наче нічого не сталося. І він повернувся до своєї кімнати, сповнений дивним почуттям заспокоєння. Якщо не хочеш бачити, то не треба й бачити. А він не хоче і не схоче надалі. З цього немає ніякої користі — зовсім ніякої! Відкривши шухляду, він витяг із саше носову хусточку і рамку з фотографією Флер. Дивлячись на фото, він трохи посунув його вниз, і під ним з'явилося інше фото — давнє фото Айріні. Коли він стояв біля вікна, дивлячись на нього, пролунав крик сови. Сова пугукала, червоні троянди, здавалося, почервоніли ще дужче, знадвору війнуло пахощами липового цвіту. Боже! Тоді було по-іншому! Пристрасть!.. Пам'ять!.. Тлін!