Сага про Форсайтів
Шрифт:
Сомс зупинився. Старий Гредмен нахилився вперед, судорожно стиснувши товстими пальцями свої чорні повні коліна; його рот розтулився так широко, що в зубах заблищали три золоті пломби; очі його моргали, з них поволі викотилися дві сльози. Сомс швидко читав далі:
— «Решту моєї власності у будь-якому її вигляді я заповідаю моїм довіреним особам реалізувати і використати на такі потреби: сплатити всі мої борги, похоронні видатки і будь-які витрати, пов'язані з цим заповітом, а решту спадщини зберігати під опікою для того прямого нащадка чоловічої статі мого батька Джоліона Форсайта від його шлюбу з Енн Пірс, який після смерті всіх прямих нащадків — чоловічої чи жіночої статі — вищезгаданого мого батька від його вищезгаданого шлюбу, що будуть живі на час моєї смерті, останнім досягне повноліття, тобто йому сповниться двадцять один рік, причому я висловлюю бажання, щоб моя власність охоронялася до крайніх меж, дозволених законами Англії, на користь такого нащадка чоловічої статі, як зазначено вище».
Сомс
— Оце-то заповіт, містере Сомсе — проказав він, і було ясно, що юрист у ньому цілком переважив людину. — Оце-то заповіт! Адже тепер у сім'ї двоє немовлят і кілька малих дітей; якщо один із них доживе до вісімдесяти років — це не таке вже й диво — та додати до цього двадцять один рік, то вийде сто років; а спадщину містера Тімоті слід оцінити не менше як у сто п'ятдесят тисяч фунтів. Складні проценти при п'яти щорічних подвоюють вклад кожні чотирнадцять років. Через чотирнадцять років буде триста тисяч, а через двадцять вісім — шістсот тисяч; через сорок два роки — мільйон двісті тисяч; через п'ятдесят шість років — два мільйони чотириста тисяч; через сімдесят років — чотири мільйони вісімсот тисяч; через вісімдесят чотири роки — дев'ять мільйонів шістсот тисяч… А через сто років вийде цілих двадцять мільйонів! І ніхто з нас не доживе, щоб скористатися ними. Оце-то заповіт!
Сомс сухо сказав:
— До того часу може статися що завгодно. Всі ці гроші може забрати держава; тепер усе можливе.
— П'ять процентів, — сказав сам до себе Гредмен. — Я забув, містер Тімоті вклав свій капітал у консолі; враховуючи прибутковий податок, ми дістанемо не більше двох процентів. Щоб не помилитися, скажемо вісім мільйонів. Усе ж таки це кругленька сума!
Сомс підвівся і простяг йому заповіт.
— Ви поїдете в Сіті. Візьміть на себе цю справу і зробіть усе, що належить. Умістіть оголошення; хоча у нього й немає ніяких боргів. Коли розпродаж?
— Наступного вівторка, — сказав Гредмен. — Доки помруть усі, хто тепер живий, та ще двадцять один рік — доведеться довго чекати. Але я радий, що капітал залишиться в родині…
На розпродаж, який відбувався не у Джобсона — через те, що всі речі були у вікторіанському стилі, — зібралося куди більше людей, ніж на похорон, хоч куховарка і Смізер не прийшли, оскільки Сомс пообіцяв, що сам придбає для них усе, чого, вони бажають. Присутні були Вініфред, Юфімія і Френсі; Юстас прибув теж — у власному автомобілі. Сомс заздалегідь купив мініатюри, барбізонців і малюнки Дж. P.; реліквії, що не мали ринкової вартості, лежали в окремій кімнаті для членів сім'ї, які, може, схочуть узяти що-небудь на згадку. То був єдиний привілей, наданий Форсайтам на цьому аукціоні, який відзначався майже трагічною млявістю. Ніщо з меблів, ні одна картина, ні одна порцелянова статуетка не відповідали сучасним смакам. Колібрі обсипались, як осіннє листя, коли їх дістали з скляної шафки, де вони провисіли на дротиках цілих шістдесят років. Сомсові боляче було дивитись, як крісла, що в них сиділи його тітоньки, невеликий рояль, на якому вони майже ніколи не грали, книжки, оправи яких вони розглядали, порцеляну, з якої вони витирали порох, портьєри, які вони розсували, килимок, що грів їм ноги, і — що найгірше — ліжка, в яких вони спали й помирали, — як усе це ставало власністю дрібних торговців і хатніх господарок із Фулгема. А що можна було зробити? Купити все це і скласти у комірчині? Ні, нехай ці речі спіткає доля всього живого і всіх меблів, хай вони старішають і розвалюються. Але коли виставили канапу тітоньки Енн і вже зібралися були віддати її комусь за тридцять шилінгів, Сомс раптом вигукнув «П'ять фунтів!» Це була справжня сенсація, і він став власником канапи.
Коли розпродаж закінчився, розвіявши весь цей вікторіанський порох, Сомс вийшов із задушливого аукціонного залу надвір, де крізь імлу сяяло жовтневе сонце, і йому здалося, що останній затишок цього світу вмер і скрізь висить табличка: «Здаємо в оренду». На обрії — революції; Флер у Іспанії; від Аннет ніякої втіхи; будинку Тімоті на Бейзвотер-род уже немає. Зневірений, самотній Сомс пішов у Гаупенорську галерею. Там була виставка акварелей його кузена Джоліона. Сомс пішов туди, щоб виявити до них свою зневагу: може, йому трохи полегшає. Від Джун до Велової дружини, від неї до Вела, від Вела до його матері, від неї до Сомса просочилася новина, що будинок, той фатальний будинок у Робін-Гілі, продається, і Айріні їде до свого сина в Британську Колумбію чи ще кудись. На одну мить у Сомса промайнула шалена думка: «Чому б мені не купити його? Я будував його для своїх…» Але він одразу ж відігнав цю думку. Надто похмурий був би такий тріумф; надто багато принизливих спогадів викликав той будинок і в нього, і у Флер. Після всього, що сталось, вона ніколи не погодиться там жити. Ні, нехай будинок перейде до рук якого-небудь пера чи спекулянта. Від самого початку він був яблуком незгоди, яйцем, з якого вилупилася змія ворожнечі; а тепер, коли ця жінка виїхала, від нього лишилася тільки порожня шкаралупа. «На продаж або в оренду». Сомс уже бачив в уяві це оголошення на дошці, що височить над повитим плющем муром, який він колись спорудив.
Сомс оглянув перший із двох залів галереї. Так, доробок і справді чималий! Тепер, коли його кузен помер, ці акварелі вже не здавалися такими банальними. Малюнок приємний, в ньому передано навіть повітря, і в манері відчувається якась індивідуальність. «Його батько і мій батько; він і я; його дитина і моя! — думав Сомс. — Так воно й триває. А все через ту жінку!» Перебуваючи під заспокійливим впливом подій минулого
І саме тоді, коли він вирішив вийти на свіже повітря і вже рушив до виходу, біля каси сталася зустріч, якої він підсвідомо чекав, — у галерею зайшла Айріні. Отже, вона ще не виїхала і робить прощальні візити останкам його кузена! Сомс придушив мимовільний інстинктивний потяг, машинальну реакцію своїх почуттів на чари цієї жінки, якою він колись володів, і пройшов повз неї, відвернувши погляд. Але коли він минув її, його охопило могутнє, непереборне бажання подивитись на неї ще раз, і він мимохіть озирнувся. Нарешті вже всьому кінець: біль і полум'я його життя, безумство й жага, його єдина поразка — все це буде позаду, коли вона, Айріні, оце зараз зникне з його очей; навіть такі спогади, хоч які вони болісні, мають свою цінність. Айріні теж озирнулася. Несподівано вона підняла руку в рукавичці, її уста ледь усміхнулися, темні очі ніби заговорили. Настала Сомсова черга не відповісти на усмішку і на прощальний помах руки; він вийшов на фешенебельну вулицю, тремтячи з голови до ніг. Він зрозумів, що вона хотіла сказати: «Тепер, коли я йду звідси назавжди і буду вже недосяжна ні для тебе, ні для твоїх родичів, пробач мені; я бажаю тобі всього найкращого». Ось що означав її жест: останній доказ тієї страшної реальності, яка ігнорує моральність, обов'язок, здоровий глузд; огида цієї жінки до нього, хто володів її тілом, але ніколи не доторкнувся ні до її душі, ні до її серця. Він був боляче вражений; так, куди болючіше, аніж тоді, якби вона пройшла повз нього байдужа, наче в масці, і не поворухнула рукою.
Через три дні, в тому самому жовтні, що так швидко жовтів, Сомс узяв таксі й, прибувши на Гайгейтське кладовище, пішов крізь білий ліс надгробків угору — туди, де на пагорбі був склеп Форсайтів. Біля кедра, над катакомбами і колумбарієм, високий, потворний і індивідуальний, цей склеп здавався вершиною системи конкуренції. Сомс пригадав суперечку, в якій Свізін наполягав на пропозиції вирізьбити на фасаді герб з фазаном. Пропозиція була відхилена на користь кам'яного вінка над простим написом: «Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Склеп був у доброму стані. Всі сліди недавнього поховання були усунені, і твереза сіра споруда спочивала, суплячись проти сонця. Тепер там лежить уся родина, крім дружини старого Джоліона, яка за домовленістю повернулася спочивати в склепі своєї сім'ї, в Суффолку, самого Джоліона, похованого в Робін-Гілі, і Сюзен Геймен, тіло якої було піддане кремації, так що ніхто не може сказати, де вона спочиває. Сомс дивився на склеп задоволено: масивний, не вимагає особливого догляду, а це важливо, бо він чудово знав, що ніхто не доглядатиме склепу, коли йому самому настане кінець, а скоро час і собі шукати місця для вічного спочинку. Можливо, попереду в нього ще двадцять років, але хтозна, як воно буде. Двадцять років без тітки, без дядька, з дружиною, про яку краще нічого не знати, з дочкою, яка пішла з дому. Настрій схиляв до меланхолії і спогадів про минуле.
Кажуть, що на цьому кладовищі спочиває багато відомих людей, похованих дуже пишно. Та й вид на Лондон звідси пречудовий. Аннет колись дала йому прочитати оповідання цього француза, Мопассана, — страшенно похмура річ про те, як однієї ночі мерці повиходили зі своїх могил і всі благочестиві написи на їхніх надгробках перетворилися на описи їхніх гріхів. Зовсім неправдива історія. Він не ручається за французів, але в англійців вад не так уже й багато, якщо не брати до уваги їхніх зубів і смаків, які й справді в дуже занедбаному стані.
«Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Багато покійників поховано тут відтоді, багато живих людей стали тліном! Гудіння літака, що пропливав під золотавими хмарами, змусило Сомса підвести очі. Відбулася величезна експансія. Але однаково все закінчується на кладовищі — закінчується іменем і датою на надгробку. І з дивною гордістю Сомс подумав, що ані він, ані його родина нічим не сприяли цій гарячковій експансії. Надійні, добропорядні посередники, вони з гідністю робили своє діло, керували й володіли. Щоправда, Пишний Доссет у бездарний період споруджував будинки, а Джоліон у сумнівний період малював картини, але, наскільки Сомс міг пригадати, більше ніхто з Форсайтів не бруднив собі рук, створюючи що-небудь, коли не рахувати Вела Дарті, який пробує розводити коней. Вони нагромаджували свою власність, були повіреними, юристами, купцями, видавцями, фінансистами, директорами, земельними агентами, навіть військовими — ось що вони робили! Країна розширювала свої кордони, так би мовити, незалежно від них. Вони перевіряли, контролювали, захищали і багатіли з цього процесу, — і як подумаєш, що Пишний Доссет починав жити, не маючи за душею майже нічого, а його прямі нащадки володіють власністю, що, на думку старого Гредмена, оцінюється не менше як у мільйон, а може, навіть у півтора мільйона, то їм повелося не так уже й погано! А проте Сомсові часом здавалося, що рід Форсайтів уже втратив увесь свій запал, що його власницький інстинкт видихається. Форсайти четвертого покоління вже нібито неспроможні нагромаджувати капітал: вони тягнуться до мистецтва, літератури, сільського господарства, ідуть у армію або просто живуть на успадковані гроші — немає в них рушійної сили, немає завзяття. Якщо вони не схаменуться, їм загрожує вимирання.