Сага про Форсайтів
Шрифт:
Трохи згодом Джеймс звернувся до сина:
— Коли розглядатимуть твою справу? Мабуть, зараз. Я не здивуюсь, якщо цей Босіні почне верзти казна-що; адже в нього немає іншого виходу. Він збанкрутує, якщо рішення буде на твою користь. — Джеймс відкусив великий шматок сендвіча, ковтнув хересу і мовив — Мати запрошує тебе і Айріні сьогодні на обід.
На устах Сомса промайнула крижана усмішка; він подивився на батька. Якби хтось випадково помітив цей швидкий холодний погляд, яким обмінялися батько з сином, йому можна було б пробачити те, що він не збагнув, яке повне взаєморозуміння існує між ними насправді. Джеймс одним ковтком допив свій херес.
— Скільки? — запитав він.
Повернувшись у залу, Сомс одразу сів на передній лаві поряд зі своїм адвокатом. Він подивився, де сидить батько, зиркнувши скоса на публіку, щоб не виказати ані його, ані себе.
Джеймс умостився на краєчку лави за адвокатами, щоб зручно було вийти, тільки-но закінчиться розгляд справи, і сидів у похмурій задумі, відхилившись на спинку й стискаючи в руках держак парасольки. Він вважав, що з будь-якого погляду Босіні повівся негідно, але не хотів з ним зустрічатися, відчуваючи, що зустріч буде вельми неприємна.
Після шлюборозлучного суду, цей суд був, мабуть, найулюбленішим видовищем з усіх тих, що їх влаштовує правосуддя, — дуже часто тут розглядали справи, де йшлося про наклеп, порушення обіцянок одружитися тощо. На задніх лавах сиділо багато людей, які не мали ніякого відношення до правосуддя, а на галереї видніло кілька жіночих капелюшків.
Два ряди лав перед Джеймсом помалу заповнювалися адвокатами в перуках; вони зразу ж починали робити олівцями якісь нотатки, розмовляти й колупатися в зубах; але ці другорядні світила правосуддя не довго привертали його увагу, бо до зали зайшов королівський адвокат Уотербак, шурхотячи полами своєї шовкової мантії, і Джеймс прикипів очима до його червоного бадьорого обличчя, облямованого короткими каштановими баками. З першого ж погляду на славетного королівського адвоката у Джеймса не лишилося ніяких сумнівів у тому, що він зуміє загнати на слизьке будь-якого свідка.
Джеймс дуже довго терся в юридичних колах, проте досі йому жодного разу не довелося зустрітись із королівським адвокатом Уотербаком, і, подібно до багатьох інших Форсайтів, які не сягнули вищих щаблів юридичної кар'єри, він дуже шанував справжніх фахівців перехресного допиту. Довгі похмурі складки його обличчя трохи розгладилися після появи Уотербака, а надто, коли він побачив, що одного тільки Сомса представляла шовкова мантія.
Тільки-но королівський адвокат Уотербак устиг підперти рукою голову і повернутися до свого помічника, щоб завести з ним розмову, як у залі з'явився сам суддя містер Бентем — худорлявий чоловік, що скидався на курку, трохи сутулий, чисто виголений, у сніжно-білій перуці. Уотербак підвівся разом з усіма і стояв, аж поки сів суддя. Джеймс тільки ледь підвівся; він уже зручно вмостився і до того ж був не надто високої думки про Бентема, з яким йому двічі довелося сидіти через одного чоловіка на обіді у Бамлі Томма. Бамлі Томм був справжнісінький телепень, хоч йому й пощастило зробити кар'єру. Свою першу справу він провадив під Джеймсовим керівництвом. До того ж Джеймс занепокоївся, помітивши, що Босіні відсутній. «Що це за витівка?» — міркував він.
Суддя оголосив початок засідання. Королівський адвокат Уотербак, відсунувши свої папери, озирнувся довкола, ніби збирався ударити биткою крикетний м'яч, устав і звернувся до суду.
Дотичні до цієї справи факти настільки ясні, сказав він, що їх ніхто не зважиться поставити під сумнів, і він би тільки просив високоповажного суддю витлумачити листування між його клієнтом і відповідачем, архітектором, щодо опорядження будинку. Він, проте, вважає, що з цього листування можна зробити тільки один-єдиний висновок. Коротко виклавши історію будинку в Робін-Гілі, який він назвав особняком, і розказавши, скільки грошей витрачено на його спорудження, Уотербак провадив:
— Мій клієнт, містер Сомс Форсайт, джентльмен, людина заможна, ніколи б не зважився заперечувати вимог, які б спиралися на законні підстави, але його так обурило ставлення архітектора до спорудження будинку, на який, як то відомо вашій милості, йому вже довелося витратити дванадцять — дванадцять тисяч фунтів! — суму, яка значно перевищувала його попередні розрахунки, що він з принципових міркувань — я підкреслюю це — з принципових міркувань і в інтересах усього загалу був змушений подати цей позов. Заперечення, на яке спирається в своїй обороні архітектор, коли розглянути його хоч трохи уважно, як це я зараз доведу вашій милості, позбавлене всяких серйозних підстав.
І королівський адвокат прочитав листи.
Його клієнт, «людина, що посідає поважне становище», ладен засвідчити під присягою, що він ніколи не дозволяв і навіть у думці не мав дозволяти витрат понад остаточну, ясно визначену межу — дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів; і щоб не марнувати дорогого для суду часу, він зразу викличе містера Форсайта.
Сомс зійшов на кафедру. Він здавався втіленням спокою. Обличчя ледь гордовите, бліде, чисто виголене, брови трохи нахмурені, губи міцно стулені, бездоганний костюм, одна рука в рукавичці. На всі запитання він відповідав трохи притишеним, але виразним голосом. Його відповіді під час перехресного допиту були дуже лаконічні.
— Адже він ужив вираз «за власним розсудом»?
— Ні.
— Хіба ж ні!
— Він ужив вираз «за власним розсудом у межах, зазначених у цьому листуванні».
— І він ладен запевнити суд, що цей вираз правильний?
— Так.
— І як його треба розуміти?
— Буквально.
— І він ладен запевнити, що в ньому немає суперечності?
— Так.
— А він часом не ірландець?
— Ні.
— А чи в нього є освіта?
— Так.
— І проте він відстоює своє твердження?
— Так.
Поки Сомс відповідав на ці, а також багато інших запитань, які раз у раз торкалися «дражливого моменту», Джеймс сидів, приклавши долоню до вуха і не зводячи з сина очей.
Він пишався ним! Він відчував, що за подібних обставин не зміг би опертися спокусі й, відповідаючи на запитання, почав би просторікувати, але його інстинкт підказував, що саме зараз треба відповідати якомога лаконічніше. Проте він полегшено зітхнув, коли Сомс спроквола повернувся і з тим самим незворушним виразом зійшов із підвищення.
Коли черга дійшла до оборонця Босіні, Джеймс подвоїв свою увагу і кілька разів пильно оглянув залу, шукаючи серед публіки самого відповідача.
Молодий Ченкері нервувався: відсутність Босіні ставила його у невигідне становище. Отож він доклав усіх зусиль, щоб обернути його відсутність йому ж таки на користь.
Він побоюється, сказав оборонець, що його клієнта спіткало якесь нещастя. У нього був твердий намір прийти на суд і подати свої свідчення; сьогодні зранку посланець заходив і до контори містера Босіні, і до його квартири (оборонець чудово знав, що вони містяться в одному приміщенні, проте визнав за краще про це не згадувати), але ніде його не знайшов, і він, оборонець, знаючи, як твердо збирався містер Босіні подати свої свідчення, вважає, що з ним сталася якась лиха пригода. Проте оскільки йому не доручено просити, щоб суд відклав розгляд справи, то він, не маючи такого доручення, вважає своїм обов'язком проводити захист. Його основний аргумент, який, на його скромну думку, є вельми вагомий і який його клієнт напевно підтвердив би своїм свідченням, коли б, на превеликий жаль, якісь обставини не завадили йому з'явитися до суду, полягає в тому, що вираз «за власним розсудом» не можна обмежити, перекрутити й позбавити його значення будь-якими іншими умовами. До того ж, на його думку, листування переконливо доводить, що містер Форсайт, незважаючи на свої теперішні свідчення, раніше не збирався відмовитись від своїх фінансових зобов'язань щодо роботи, яку архітектор замовив чи виконав сам. Його підзахисний ніколи і в думці не мав, що між ним і замовником може виникнути такий конфлікт, інакше, як це доводять листи, він би ніколи не взявся за цю роботу — роботу надзвичайно тонку, виконану так дбайливо і з такою майстерністю, що може задовольнити смаки найвибагливішого знавця, заможної людини, людини багатої. Саме це його найдужче обурює, і з великого обурення він дозволить собі вжити, може, надто різких висловів, заявляючи, що цей позов безпрецедентний несправедливістю своїх звинувачень, несподіваністю й безпідставністю своїх вимог. Якби його милість мав нагоду оглянути цей чудовий будинок — він, оборонець, вважав за свій обов'язок поїхати на будову і побачити витонченість і красу оздоблення, виконаного його клієнтом, справжнім художником у своїй всіма шанованій професії, — то його милість, напевно, не потерпів би такої — він не хоче вжити гострішого виразу — такої зухвалої спроби уникнути своїх законних обов'язків.