Сага про Форсайтів
Шрифт:
Розбираючи текст Сомсового листа, Ченкері згадав мимохідь позов «Буало проти Цементної компанії». «Навряд чи слід покладатися, — сказав він, — на рішення суду в тій справі. В кожному разі, я вважаю, що його можна витлумачити як на мою користь, так і на користь мого колеги».
Потім він детально спинився на «дражливому моменті». Нехай містер Форсайт дарує йому, але він сам заперечив свої застереження. Що ж до його клієнта, то він людина небагата, і справа ця ставить під загрозу його добробут: він дуже талановитий архітектор, і слід зважити на ту шкоду, якої, без сумніву, може зазнати його професійна репутація. Оборонець докінчив свій виступ надто, мабуть, відвертою апеляцією до судді, як до аматора мистецтва, й закликав його стати на захист художників, яких іноді — він підкреслив слово «іноді»— стискає залізна рука капіталу. «Яке ж буде становище митців, — сказав він, — коли люди заможні, на зразок того ж таки містера Форсайта, відмовлятимуться — і то зовсім безкарно — виконувати свої зобов'язання, які вони беруть на себе, замовляючи якусь роботу…» А тепер він хотів би викликати свого клієнта, на той випадок, якщо він зрештою спромігся прийти сюди в останню хвилину.
Судові пристави тричі вигукнули ім'я Філіпа Бейнза Босіні, і їхній поклик прокотився сумною луною по судовій залі й галереї.
Звук цього імені, який завмер без відповіді, справив на Джеймса дивне враження: так кличуть на вулиці загубленого собаку. В нього стислося серце від думки, що це гукають хтозна-де щезлу людину, думки, що зіпсувала йому відчуття затишку й безпечності — відчуття супокою. Чомусь — Джеймс і сам не знав чому — його охопила тривога.
Він подивився на годинник — за чверть третя! Ще чверть години, і вже буде по всьому. Де ж подівся той молодик?
І тільки тоді, коли суддя Бентем оголосив свій висновок, Джеймс погамував почуття тривоги.
Вчений суддя схилився над дерев'яною кафедрою, що відокремлювала його від простих смертних. Світло електричної лампочки, яку ввімкнули над його головою, падало йому на обличчя, і воно здавалося жовтогарячим під білосніжною короною перуки; пишна мантія неначе стала ще ширшою; вся його постать, що виступала із сутінків зали, променилася якоюсь неземною величчю. Він одкашлявся, ковтнув води, щоб промочити горлянку, так тернув об пюпітр гусячим пером, що воно тріснуло, й, схрестивши свої кощаві руки, почав промовляти.
Джеймсові здалося, що Бентем раптом виріс на його очах. У ньому втілилася велич закону; і навіть людина менш прозаїчної вдачі, аніж Джеймс, могла б не розгледіти за цим ореолом звичайнісінького Форсайта, якого в щоденному житті всі знали під іменем сера Уолтера Бентема.
Висновок його був ось який:
— Дотичні до цієї справи факти не викликають ніякого сумніву. П'ятнадцятого травня цього року відповідач написав позивачеві листа з проханням, щоб той або звільнив його від обов'язку опоряджати будинок, або дозволив йому чинити «за власним розсудом». Сімнадцятого травня позивач відповів йому ось що: «Надаючи Вам, відповідно до Вашого прохання, дозвіл чинити за власним розсудом, я хочу, щоб Ви ясно зрозуміли, що загальні витрати на цілком опоряджений будинок, включаючи Ваш гонорар (як то між нами домовлено), не повинні перевищувати дванадцяти тисяч фунтів». На цей лист відповідач відписав вісімнадцятого травня: «Коли Ви гадаєте, що в такій складній справі, як опорядження, я можу зв'язати себе певною сумою, то, на жаль, Ви помиляєтесь». Дев'ятнадцятого травня позивач написав: «Я зовсім не мав на увазі, що коли Ви перевищите зазначену в моєму листі суму на десять, двадцять чи навіть п'ятдесят фунтів, то це порушить нашу угоду. Ви можете чинити «за власним розсудом», дотримуючись умов, зазначених у нашому листуванні, і я сподіваюся, що Вам невдовзі пощастить довершити опорядження будинку». Двадцятого травня відповідач коротко відписав: «Згода».
Довершуючи опорядження, відповідач допустився боргів і витрат, які довели загальну вартість будівництва до дванадцяти тисяч чотирьохсот фунтів, що їх позивач сплатив. Цей позов був поданий позивачем з метою стягнути з відповідача триста п'ятдесят фунтів, які той витратив зверх дванадцяти тисяч п'ятдесяти фунтів, суми, котра, за твердженням позивача, була встановлена в цьому листуванні, як максимальна, що її відповідач мав право витратити.
Я маю вирішити питання: чи повинен відповідач відшкодувати позивачеві ці гроші. На мою думку — повинен.
Позивач сказав ось що: «Я дозволяю вам чинити за власним розсудом, довершуючи опорядження будинку, при умові, що загальна вартість будівництва залишиться в межах дванадцяти тисяч фунтів. Якщо ви перевищите цю суму на п'ятдесят фунтів, я не матиму до вас ніяких претензій; але на більші витрати я не згоден, оплачувати їх не буду». Я не певен, чи мав право позивач за всіх цих обставин відмовитися від сплати підписаних архітектором рахунків; проте він на це не пішов. Він сплатив усі рахунки, але використав своє обумовлене угодою право стягнути з відповідача перевитрачені гроші.
На мою думку, позивач має всі підстави вимагати, щоб відповідач повернув йому цю суму.
З боку захисту були спроби довести, що листування не встановлювало і не мало наміру встановити певної межі для витрат. В такому разі постає питання: навіщо ж тоді позивач зазначив у своїх листах ці цифри — дванадцять тисяч фунтів і п'ятдесят фунтів. Відповідач твердить, що цифри ті не мають ніякої ваги. Але для мене цілком очевидно, що у своєму листі від двадцятого травня він погодився прийняти ясно сформульовані умови, які він мусив виконати.
Зваживши всі ці обставини, суд ухвалює вирішити справу на користь позивача і стягнути з відповідача вищезазначену суму, а також судові витрати.
Джеймс зітхнув і, нахилившись, підняв парасольку, _яка впала на підлогу, коли суддя вимовив слова «зазначив у своїх листах».
Витягши з-під лави ноги, він швидко вийшов на вулицю, не чекаючи сина, покликав кеб (день був не дуже погожий) і поїхав просто до Тімоті, куди саме завітав Свізін; отож йому, місіс Септімус Смолл і тітоньці Гестер Джеймс детально розповів про все, що діялося на суді, і, не перестаючи говорити, з'їв дві теплі пампушки.
— Сомс тримався бездоганно, — мовив він наприкінці. — Голова у нього працює як треба. Джоліонові це буде не до вподоби. Босіні опинився в скрутному становищі: не здивуюсь, якщо він збанкрутує.
Він посидів кілька хвилин мовчки, втупивши стурбований погляд у вогонь, а тоді додав:
— Його не було на суді — чому?
З другої вітальні почулися кроки. Туди зайшов дебелий чоловік, чиє червоне, аж брунатне, обличчя пашіло здоров'ям. Він трохи підвів руку, і на тлі чорного сюртука чітко вирізнився його вказівний палець.
— Це ти, Джеймсе, — пробурчав він. — Я не можу… не можу зостатися.
І, повернувшись, вийшов.
То був Тімоті.
Джеймс устав із крісла.
— Бачите! — мовив він. — Бачите! Я так і знав, що тут щось не…
Він затнувся і змовк, утупившися просто себе, неначе побачив провісника лиха.
VI. СОМС РОЗПОВІДАЄ НОВИНИ
Вийшовши з суду, Сомс не пішов додому. Йому не хотілось іти в Сіті, і, відчуваючи потребу похвалитися перед кимось своєю перемогою, він і собі попрямував туди ж, куди й батько, — але повільно, пішки — до Тімоті, на Бейзвотер-род.