Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)
Шрифт:
Село, батьків дім, миска з вареною картоплею — плоди самозречення, яке ще не стало самоствердженням. Люди звичайно не цінять поразок. Вони не усвідомлюють потреби втрат. Тим часом повинен був померти батько. Вінсент повинен був втратити ґрунт під ногами, покинути село, виїхати з Голландії, бо його призначення — не болотяні поля Брабанту, а вітри світових просторів, не жовте світло гасової лампи під бляшаним дашком, а сонячне сяйво Провансу.
З утратою батька єдиний, на кого він міг би спертися, це брат Тео.
Тео прибув на похорон батька, й Вінсент прохає брата, щоб той узяв його з собою до Парижа.
Тео далі працює в фірмі «Буссо», де колись починав і Вінсент;
— Ти не турбуйся, усе буде гаразд!
Чекаючи на те, коли Тео зможе здійснити свою обіцянку і взяти його до себе, Вінсент провадить літо в Нюєнені. Але зі смертю батьковою його становище на селі дуже погіршало. Тепер моральний авторитет батьків не є йому захистом. Він не має на кого спертися. Тепер він сам.
У нього сталася прикра сутичка з католицьким кюре. Кюре не хоче, щоб його парафіяни підтримували будь-які зносини з Вінсентом Ван Ґоґом. Він забороняє їм позувати для його картин. Паламар, що в нього мешкає Вінсент, ставиться до нього якнайкраще, але, коли минає термін, він, після заборони від кюре, не наважується поновити угоду на мешкання.
У нього не налагодилися взаємини так само і з пастором, який прибув до Нюєнена заступити на парафії померлого домінуса Теодоруса.
Начитавшись Діккенса й Бічер-Стоу, Вінсент тримає перед селянами гуманістично-соціальні промови, на погляд пастора, цілком неприпустимі, навіть небезпечні для спокою на селі.
Кюре й пастор сполучують свої зусилля. Вони спільно озброюються проти Вінсента, вирішуючи якнайшвидше позбутися цієї неохайно одягненої людини, що претендує на звання мистця, але не малює нічого гарного, що не має жадного певного становища, а тим часом ходить по найбідніших людях на селі і збурює в них дух непокори. Ні, краще хай він якнайшвидше забирається звідси.
Вінсента в Нюєнені викинено звідусіль. Скрізь він натрапляє на замкнені обличчя й зачинені двері. Уста селян і ткачів стиснено мовчанням. Від дотику до неприязних холодних рук стигнуть пальці.
З мольбертом, теками, хутряною шапкою, мискою для миття й великою парусиновою парасолею він опиняється на вулиці. Досі, зазнаючи поразки, він утікає, тепер його проганяють.
Засмучений, в одчаї, Вінсент подається з села до Анвера, великого портового міста, сповненого галасу й руху, залишаючи свої рисунки й картини на місці.
Пах цитрин змішується з запахом морського одпливу, просмолених линв, вугільного диму. Морський вітер хльоскає в обличчя. Гудки великих океанських пароплавів рвуть ухо. Він проходить через ринок, де на слизьких каміннях стоять ночви й плетені з лози козуби з рибою й риб’яча луска сріблиться під ногами. Річка в Анвері така широка, що на ній не побудовано жадного моста. За річкою, де по той бік стоять лише кілька самотніх будинків, одкривається широкий порожній простір. Воду річки забарвлює сонце, що заходить, в жовтогарячий колір. Чайки, розплатуючи крила, проносяться з квилінням над водою. В портових шинках, освітлених газом, матроси з кораблів витанцьовують під звуки механічного піаніна. Безглуздо й дивно підстрибують клавіші клавіатури.
Вінсент в Анвері оселюється на вулиці «des Images» над крамницею продавця фарб. Годується він по маленьких ресторанах, де подають місцеві улюблені народні страви: сирі мушлі в оцті, смажену рибу, угрів, усе те, що дає море й що не коштує тут майже нічого.
Досі Вінсент знав, що він не повинен малювати, як всі, що він, щоб ствердити себе й своє покликання, повинен
Ідея зламу жила в ньому. Мистецтво повинно бути іншим, не таким, яким воно було досі. І тут, саме в Анвері, в цьому портовому місті, куди приходять кораблі з цілого світу, приносячи з собою пахощі далеких незнаних країн, він цілком випадково відкрив для себе, що в світі справді існує таке інше мистецтво, цілком відмінне від мистецтва Європи Нового часу. Прекрасне велике мистецтво. Мистецтво прекрасного. Досконале мистецтво, що не має нічого спільного з мистецтвом перемальованих гіпсів, з італійським мистецтвом Відродження, Рафаеля, Леонардо й Мікеланджело, ані з мистецтвом голландських майстрів, яким воно було досі.
Він пізнав це незнане, «інше», те, чого в цілковитій самоті села прагнуло його серце.
Риючись серед ґравюр і естампів в рундуках і крамничках букіністів і антикварів, Ван Ґоґ ненароком натрапив на японські малюнки, на японське мистецтво. Вони одразу захопили його. Потрясли його. Нові обрії відкрились для нього. Так, мистецтво може бути іншим. Сутичка з кузеном Мов, коли він відмовився малювати гіпсову голову Аполлона, набувала свого сенсу. Він шукав, і він знайшов. Можна бути майстром, не рисуючи з гіпсів. Існують великі в світі майстри, які ніколи не перемальовували гіпсів з античних статуй. Античність не єдина норма досконалого й довершеного мистецтва. Тепер він це бачив на власні очі, обмацував пальцями. Тримав у власних руках.
Його вибухи протестів знаходили собі ствердження. Усі гроші, які в нього були, він витрачає на купівлю «японців». Тепер він їсть лише сирі мушлі в оцті, але на стінах його кімнати висять японські малюнки, мистецтво заощадженого штриха. Зображення, яке знаходить собі втілення через відмовлення від деталі.
В поняття іншого був вкладений нарешті конкретний зміст. Анверські ландшафти, морську набережну міста, гавань, кораблі, небо, море, синю далечінь безмежного простору він малює тепер так, ніби Голландія відучора опинилася в Японії, в Азії, перестала бути країною Європи. Анверські пейзажі він рисує як японські. Дерева, немов це були хризантеми. Досі він малював у брунатно-чорних тонах. Тепер його улюбленим кольором стає цитриновий, яскраво жовтий. Різкий колір, що сяє в найвищому напруженні барви. Сяйво в своїй остаточній суцільності.
До вражень од японців прилучаються також враження від картин, які він знаходить у місцевому анверському музеї мистецтв. Він особливо захоплюється тут «Молодим рибалкою» роботи Франса Гальса. Але найбільше його вражають ґрандіозні полотна Рубенса. Він почуває себе схвильованим од їхньої могутньої сили.
Одного разу він пішов у неділю до собору, щоб оглянути тут славетні твори Рубенса, його колосальне «Розп’яття» й «Зняття з хреста». На погляд Вінсентів, їм бракує глибини, але він смакує їх віртуозність, їх велич, їх екзальтовану надмірність, це вміння відтворити повноту почуттів, однаково радісно ясність і скорботу, цю комбінацію фарб, потік світла. На його думку, це важить далеко більше, ніж та діагональ, що її в архітектоніці картини Рубенса так вихвалюють естети.