Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)

Домонтович Віктор

Але сонце в своїй пишній величності щедро заливає кімнати потоками п’янкого світла. І на стіні над ліжком в кімнаті, де спить Ван Ґоґ, написано:

Je suis Saint-Esprit Je suis sain d’Esprit.

«Я святий Дух. Я здоровий духом». Дивний напис!.. Можливо, жарт, можливо, закляття! Але проти яких демонів скеровано цю магічну формулу,

одночасно боязку й маніакальну? Чи справа йде про «mania grandiosa», виявлену в бажанні ствердити свою тотожність зі св. Духом, чи, може, сповнений страху, він хоче захистити себе від перших приступів хвороби, яка йому загрожує? Як взагалі треба розуміти сенс цього напису?

Лише цей химерний напис і цитриновий колір будинку засвідчують, що в домі живе не просто убога людина, звичайний злидар, але героїчний фантаст, людина маячневих мрій, ізольованого покликання й власного призначення, в жертву якому принесено не лише себе, але й весь довколишній світ.

Тим, чим для всіх мистців Нового часу була класична Еллада, для Ван Ґоґа стає Японія. Він пересуває грані. Він змінює норми. Реформує мистецтво. Мистецтву Європи він протиставить мистецтво позаєвропейських народів. Елладі — Японію. Або точніше: «Японію Провансу!».

З захопленням він пише з Арля до брата Тео, що він тут знайшов для себе «свою Японію».

В цілковитій самоті він працює з напруженою енергією. Десятки, сотні картин виникають в короткий час. Рік 1888 найплідніший в його житті. Це його зенітний рік, рік сонця, сонячного пульсування життя й творчости. Він квапиться вичерпати себе вщент працею. Виснажити себе до кінця. Згоріти в полум’ї несамовитої праці.

Тут в Арлі він усвідомлює з усією ясністю осібність свого положення серед імпресіоністів. До свого брата Тео він пише: «Я находжу, що все, що я засвоїв в Парижі, повинно піти під три чорти, і я знов повертаюсь до того, що я перед своїм знайомством з імпресіоністами пізнав як правдиве!» Він інтенсифікує силу фарби. Він вживає різких фарб. Він зміцнює вираз. Це він, один з усіх мистців, наважується одкритими очима дивитися назустріч сонцю й фарбами малювати сонце на своїх картинах.

В численних листах він намагається переконати своїх друзів кинути Париж і переїхати до Арля, щоб створити тут якщо не школу, то в кожнім разі мистецький центр. Йому здається, що Арль покликаний стати зворотним пунктом в долі мистецтва Нового часу. Він плекає мрію про братство, про колектив мистців, що сукупними зусиллями витворять нові засади мистецтва, відмінного від мистецтва, що його для Нового часу започаткували мистці Ренесансу.

Однак єдиний, хто з усіх паризьких знайомих відгукнувся на його запрошення, був Поль Ґоґен.

Поль Ґоґен на п’ять років старший за Ван Ґоґа. З походження, з батькової сторони він француз; мати його була іспанка. Вона належала до старовинної напівараґонської, напівіндіанської знаті і хотіла вважати Монтесуму, останнього короля ацтеків в Мехіко, за свого предка.

Ґоґен народився року 1848 в Парижі, але своє дитинство він провів в родині дядька в Перу в Південній Америці. Вісімнадцяти років, щоб мати змогу бачити світ в усій його барвистій і строкатій повноті, він вступив до торговельного флоту. 23 років він вийшов з флоту, одружився в Парижі

з данкою, зробився банковим урядовцем і став батьком п’ятьох дітей. Аматор і автодидакт, з року 1876, за допомогою Піссарро, він почав виставлятися на художніх виставках.

Дитячі спомини про Перу, дух морського бродяжництва, мрії про екзотику тропічних країн отруювали його уяву.

Араґонська гордість матері бентежила його кров. Стілець банкового урядовця не був гідний спадкоємця імператорів Мехіко.

Рішення прийшло несподівано, як катастрофа. Одного дня, наприкінці робочого часу, він ретельно склав папери в шухляду свого стола. Наступного ранку він більше не прийшов до бюро. Він хотів бути собою, щоб ніщо його не зв’язувало. Він волів фантазувати.

Він волів бідувати, але не бути службовцем. Краще вести життя злидаря, але не підлягати нікому. Нащадок іспанських гідальґо, він одштовхнув од себе спокусу стати Санчо Панса. Він зрікся посади в банку, розійшовся з дружиною, залишив дім, покинув дітей. Усе одкинено: добробут, сталий лад, налагоджене життя, родина. Він оселюється в Парижі окремо від родини. У нього немає жадних сталих заробітків. Він веде типове богемне життя. Існує од випадку до випадку. Він абсолютизує свою мрію бути собою, ствердити себе через мистецтво, себе ствердити як мистця.

У нього тонкі уста — недобра прикмета! — й амбітна вдача банкового урядовця, що вважає себе нащадком Монтесуми, — чи не тут були коріння його творчих прагнень?

…Потяг з Парижа до Арля приходить на світанку. Зрештою Арль не такий великий, щоб важко було знайти в ньому площу Ламартіна й цитриновий будинок на ній відрізнити від усіх інших.

Зовнішні двері будинку були незамкнені й дім наскрізь порожній. Ґоґен проходить крізь сонячну тишу кімнат. Ніде нікого! Він гукає, але йому відповідає лише мовчання. Він одчиняє двері за дверима. В сонячних променях кружляє курява. Нарешті ще одні двері, і за ними, в вузькій продовгастій кімнаті на ліжкові, вкритий червоною ковдрою, зарившись у подушки з не зовсім чистими наволочками, спить, посапуючи, Вінсент.

Тиша. В шибці вікна дзижчить пізня осіння муха. Побіжним поглядом Ґоґен оглядає кімнату, стіл, стільці, синю емальовану миску, зелений рушник на цвяшку. На стіні під картинами він читає: «Я святий Дух. Я святий духом!» Сенс цього напису вислизає з-під його уваги. Він зводить брови. Абсурд!.. Для чого знадобилося Вінсентові писати таке на стіні його кімнати? Від яких нещасть повинен захистити його цей охоронний напис, і яких добрих демонів повинна викликати йому в поміч ця формула магічного закляття?

Ґоґен торкає рукою Вінсента за плече. Той повільно одкриває очі. Крізь каламутну плівку сну, ще зціпенілий, він пізнає.

— Ґоґен!

З радісним вищанням він схоплюється з ліжка, квапливо одягається й спішить привітати прибулого, так довго очікуваного друга.

Життя стає повноцінним. Бажання здійснено. Земна куля обертається з несамовитою швидкістю, гарпії з ощереними пласкими зубами й круглими псячими хвостами кидаються врозтіч, ховаються під ліжко, забиваються в кутки, спішать, якщо встигнуть, прослизнути крізь щілину незачинених дверей. Серце Вінсентові звільнено від тягаря. Воно навстіж одкрите для друга.