Сашко
Шрифт:
Женя спинилась і здивовано дивилась на мене, а я пішов собі додому, хоч і було мені неприємно, що я відмовився погодитись на те, що просила Женя.
В призначений день я заздалегідь поїхав трамваєм на кінофабрику. Ромка і Юрчик поїхали зі мною. Коли ми зійшли з трамвая, Ромка сказала:
— Сашко, ми почекаємо на тебе тут, біля фабрики, — може, тебе зразу й виженуть…
На прохідній будці мене не пропустив охоронець. Даремне я запевняв його, що я кіноартист і що мене запросив до себе адміністратор. Він
Сад був величезний, і я довго блукав у ньому, роздивляючись навколо. Я любив дерева. Особливо любив запущені, зарослі бур’янами сади й городи. На жаль, у цьому саду не було жодної бур’янини, ніяких заростів, що нагадували б мені, наприклад, джунглі або незайманий ліс. Шкода, що зі мною не було Юрчика й Ромки. Ми тут добре погуляли б. Бур’ян і лісові хащі можна було б просто уявити в своїй фантазії, звірів теж можна було б уявити, а ми були б мисливцями… І мені раптом захотілося гратися. Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір — три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю — і ні живої душі довкола.
— Ура! За мною! — вигукнув я сам до себе голосно і щодуху помчав на хутір. На хуторі я з розгону скочив на цямрину криниці. Ой же й злякався я, коли цямрина враз завалилася, але ніякої криниці на тому місці не було.
На одній з хат було величезне гніздо лелеки. Я ніколи ще не заглядав у лелечі гнізда, і тому мені враз закортіло побувати на хаті. Та коли я почав по дверях видиратися на хату, стіна теж завалилась. Я впав на ґанок, і він поламався. Тут я схаменувся, що наробив шкоди, і вже хотів тікати з хутора, як побачив охоронця, що атакував мене. Тоді я швидко почав відступати по алеї.
Я був певен, що в такому величезному саду ніхто не впіймає мене. Охоронець гонився за мною й гукав:
— Держи його! Переймай!..
Але я навіть не особливо поспішав. Кашкета на всякий випадок я засунув до кишені.
— Стій! — гукав він. — Стій!
Раптом з-за дерева вискочив другий охоронець і схопив мене за плече. Як я не викручувався, але нічого зробити не зміг, бо підбіг перший охоронець і теж схопив мене. Вони взяли мене кожен за руку й повели по алеї.
Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.
— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.
І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:
— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…
Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:
— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!
— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.
— Коли ми побачили, — сказав Валеріан Дмитрович, — що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.
Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:
— Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…
— А здорово треба бути пораненим? — трохи стурбовано спитав я.
— Ні, — сказав Валеріан Дмитрович, — це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.
Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.
— Це добре, — сказав Валеріан Дмитрович, — це теж пригодиться тобі у грі…
Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.
На прохідній будці я сказав охоронцеві:
— Я більше не буду ламати декорації.
— А ми тебе більше і не пустимо сюди, — відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.
Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:
— Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…
У трамваї я нічого не розповідав Ромці і Юрчикові. Ми відразу поїхали до Дніпра, і там я переказав їм все, що зі мною трапилось на кінофабриці. Вони раділи не менш за мене. Ромка навіть радісно заверещала, коли почула, як я давав драпака від сторожів.
Ми блукали по дніпрових горах. Давно не були ми тут — ще з минулого літа. Просто дивно, як не вистачало нам часу протягом останнього року.