"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Невже не бачите?

— Погано бачимо, — відповідав Марков, який ішов за ним.

— Ай-яй-яй! — докірливо говорив лісник і, тихо крекчучи, йшов далі. Як він сам бачив стежину, було незрозуміло.

Так ішли вже четверту годину.

— Чи не влаштуємо перепочинок? — тихо спитав Марков.

— Я знаю, коли треба, — відповів Матвєєв на ходу. Ішли ще, може, з годину. Раптом лісник спинився.

— Станція Посиденьки, — весело оголосив він і, відійшовши на кілька кроків, сів на пеньок. — Тут стільців усім вистачить — придивіться навколо.

Справді, всі розсілися

на пеньках. Тут була невеличка суха галявинка, оточена щільною стіною тихого лісу.

— Станцію робимо тут не тому, що є стільці,— сказав Матвєєв, а так розраховано. Тепер більша частина шляху позаду, і в місто ви увійдете ще затемна. Тут вибирати треба одне: або відпочивати, або йти, як того діло вимагає. Відсталих, до слова спитати, нема?

— Нема, — відповів Будницький. Він був останнім у ланцюжку.

Так само раптово, як і спинилися, лісник схопився, підсмикнув штани й сказав:

— Підемо далі. Тепер буде сухіше.

Не спиняючись, ішли ще близько двох годин. Ліс почав помітно рідшати і незабаром перейшов у чагарник. Піднявшись з неглибокої балочки, лісник спинився і почекав, поки підтяглася вся група.

— Значить, так, — пошепки сказав він. — Бачите он там деревце? Від нього до міського кладовища двісті кроків. Ясно? А від кладовища вже починається вулиця, яка веде прямо в місто. Але краще йти городами, правіше.

— Там ми дорогу вже знаємо, — сказав Марков. — І на кладовищі нас повинні чекати люди.

— Ну що ж, тоді щасливої дороги! — сказав лісник і подав Маркову жорстку долоню. — А я назад, додому.

— Спасибі,— Марков затнувся. Чорт! Він навіть не спромігся дізнатись, як звуть лісника. — Спасибі, дорогий товаришу Матвєєв.

— Та ні, я зовсім не дорогий, — засміявся лісник, уже відходячи назад, до лісу. — Я ж безплатний або сказати так: дешевий, як той гріш, який не одразу знайдеш, а без того гроша копійка плаче… — Його легкі кроки скоро затихли в кущах.

Розділ 40

Адмірал Канаріс прилетів несподівано. Настільки несподівано, що непопереджена комендатура затримала його машину при в'їзді на територію гарнізону. Зомбах в цей час спав у своєму особняку після обіду. На місці був лише підполковник Мюллер, котрий і зустрів шефа абверу.

Вони зайшли до кабінету Мюллера. Канаріс був у чудовому настрої, гумористично розповів, як затримали його вартові коло шлагбаума, вимагали пароль і не хотіли знати ніяких адміралів. Слухаючи його, Мюллер також сміявся, але сам у цей час гарячково намагався знайти пояснення такій раптовій появі Канаріса. Чи не пов'язано це з недавнім його побаченням у Варшаві з Кальтенбрунером? Після загибелі ад'ютанта списки агентури Мюллер вдруге не складав. Тиждень тому він літав до Варшави і зустрівся там з грізним Кальтенбрунером. Коли Мюллер розказав йому, що сталося з його ад'ютантом і списками, Кальтенбрунер похмуро кинув:

— Не здивуюсь, якщо коли-небудь з'ясується, що це витівка Канаріса. Ви не дооцінюєте спритності його людей.

— Але я запевняю, що Зомбах про ці

списки нічого не знав, — сказав Мюллер. — У ті дні, коли я їх складав, він хворів і взагалі не виходив на роботу.

Кальтенбрунер глянув на Мюллера своїми білястими очима, які завжди сльозилися, і нічого не сказав. Домовились діяти інакше. У «Сатурн» раз на тиждень приїжджатиме спеціальний кур'єр від управління імперської безпеки, якому Мюллер передаватиме дані про агентуру за минулий тиждень, і, таким чином, протягом двох-трьох місяців у руках гестапо буде повна картина закинутої в радянський тил агентури.

— У потрібний момент ми візьмемо все це господарство до своїх рук і покажемо фюреру, що означає активне використання такої сили, — сказав Кальтенбрунер.

Коли вони вже прощалися, Кальтенбрунер, наче між іншим, повідомив:

— У вас буде новий ад'ютант. Дуже віддана людина, з ним вам буде легше.

Цей новий ад'ютант, обер-лейтенант Біркнер, не далі як учора прибув і приступив до роботи…

Підтримуючи зараз із Канарісом невимушену і ні до чого не зобов'язуючу розмову, Мюллер пильно стежив за співрозмовником, все ще з острахом думаючи, чи не пронюхав Канаріс про його зустріч з Кальтенбрунером. Та ні, адмірал був веселий і досить демократичний. Розпитуючи Мюллера про сім'ю, докорив за те, що він протягом року, не знайшов часу з'їздити хоч на кілька днів до дружини.

— Я, скільки б не було роботи, — сказав Канаріс, — завжди намагаюсь побувати дома. І це потреба аж ніяк не біологічна. Навіть годинний відпочинок у домашніх умовах надзвичайно заспокоює і очищає мозок. Ви спробуйте, — розсміявся Канаріс— Самі переконаєтесь, що це так. Чи ви віддаєте перевагу методові Зомбаха і намагаєтесь перетягнути дім сюди?

Тепер настала черга розсміятися Мюллеру.

— У нього з цим нічого не вийшло. На третій день дружина заявила йому, що в цій паскудній глушині вона жити не бажає, і поїхала додому.

Канаріс зареготав.

— Ну й ну! А мені про це — ні слова.

У кабінет Мюллера заглянув ад'ютант Біркнер.

— Можна?

— Дозволите? — звернувся Мюллер до Канаріса.

— Звичайно, діло насамперед, — Канаріс одійшов до вікна.

Ад'ютант передав Мюллеру папку з донесеннями агентури, які потребували оперативного втручання.

— Фогель сидить у мене, жде… — прошепотів Біркнер і, сторожко глянувши на Канаріса, вийшов.

— Пробачте, адмірале, мені треба прочитати кілька донесень, що потребують негайної відповіді.

— Будь ласка. Що за донесення?

Канаріс сів до столу Мюллера.

— Ось.

Мюллер подав йому папку.

— Ні, ні, скажіть коротенько про найцікавіше.

Мюллер почав переглядати донесення.

— Ось… Один наш агент уже другий місяць б'є тривогу, нібито в Червоній Армії сталися якісь зміни в оформленні документів.

— Інші це підтверджують? — спитав Канаріс.

— В тому-то й справа, що ні, боюсь, що агент просто панікує.

— Ні, ні, підполковнику, це дуже серйозно. Проведіть переперевірку, і я в себе дам вказівку щодо цього. — Канаріс подивився на годинник. — Дайте розпорядження, і підемо будити Зомбаха.