"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Скоріше, скоріше! — крикнув Марков.
Спочатку гітлерівці стріляли ліниво: дали дві-три короткі черги з автоматів. Але коли вони в просвіті провулка побачили силуети втікачів, вогонь їх став активним.
Коля біг останнім, і тому, коли він упав, це помітили не відразу. Відсутність Колі помітив боєць Рнчков, який біг попереду нього.
— Хлопець відстав! — крикнув він і кинувся назад.
В цей час усі інші вже перебігли міст. Гітлерівці вискочили з провулка. Одразу ж хльоснули два пістолетних постріли, і один з гітлерівців закричав не своїм голосом. Ричков дав по них довгу чергу з автомата. Він уже бачив Колю, який сидів край доріжки. В руках у нього був пістолет. Ричков підбіг до нього і, користуючись тим, що гітлерівці
— Хутчіш, хутчіш! Ти що, здурів?
— Нога! — застогнав Коля.
Ричков підхопив його на руки і побіг через міст. Коли він піднявся на горб мосту, гітлерівці відкрили шалений вогонь. Ричков відчув тупий удар у ліве плече, мало не впав, але все ж втримався на ногах і не переставав бігти. Його вже не видно було з-за горба мосту. Пробігши ще трохи, він метнувся вліво і клубком, пригорнувши до себе Колю, скотився вниз з укосу, там схопився на ноги і, добігши до невисокого кам'яного муру, що оточував лікарню, перепалив через нього Колю і перемахнув сам. І раптом відчув страшенну слабість. Коля лежав поряд і тихо стогнав. За муром чулися голоси і тупіт ніг. Гітлерівці зупинились і почали про щось сперечатися. Очевидно, сперечалися вони про те, куди поділися втікачі. Якраз тут, біля лікарняного муру, дорога поступово відходила праворуч, до зовсім близького лісу. В гомоні німців Ричков розібрав лише одне зрозуміле йому слово — «партизан». Очевидно, німці вирішили, що партизани пішли в ліс, і; погелготівши ще кілька хвилин, повернулися до міста. Коли їхні кроки стихли, Ричков, подолавши слабість, встав, підняв на руки притихлого Колю, хотів узяти його на спину, але гострий біль ножем проткнув плече. Тоді Ричков зняв з шиї автомат, ремінь від нього просунув Колі попід руки і потяг його волоком.
Біля корпусу лікарні його зустрів боєць, якого послав Марков. Вони вдвох понесли Колю в глиб лікарняного парку.
Резервну базу було обладнано в підвалі лікарняного моргу не випадково. Гітлерівці ніколи не заходили всередину моргу, завжди переповненого трупами. Крім того, з тієї частини підвалу, де містилася резервна база, був підземний хід, що вів у підвал лікарняного корпусу для інфекційних хворих. Цей корпус гітлерівці також обминали. А Марков і його люди у разі необхідності могли перейти в інфекційний корпус, де зв'язаний з підпіллям лікар покладе їх на койки, ніби хворих.
У низькому, пропахлому карболкою підвалі блимав чахлий каганець. Людські тіні шарахались по косих стінах, що блищали од вологи. Біля каганця на підлозі сидів Марков. На руках у нього помирав Коля. Все, мабуть, сталося так: спочатку його було поранено в ногу. Хлопчик відповз на край доріжки і, очевидно, вирішив дорого віддати своє життя, але встиг зробити лише два постріли з пістолета. А потім, коли Ричков уже ніс його, друга куля влучила Колі в шию біля хребця. Зараз він був непритомний. Трохи далі Галя перев'язувала Ричкову розпанахане кулею плече. З-за його спини вона час від часу позирала на Колю, і по її обличчю текли сльози,
Підземним ходом з інфекційного корпусу прибіг лікар — худий скуйовджений старик. Ніби стомившись взагалі будь-чому дивуватися, він незворушно оглянув Колю і швидко сказав:
— Тут усе. Хто ще?
Йому показали на Ричкова.
Розмотавши зроблену Галею перев'язку, він оглянув рану.
— Забинтуй! — наказав він Галі і, підводячись з колін, спитав: — Хто тут головний?
— Я, — глухо відповів Марков.
— Хлопчика за годину, не пізніше, піднімете в морг і покладете з лівого боку. Там лежать діти. А цього, — він кивнув на Ричкова, — я завтра подивлюся ще. У нього нічого страшного.
Не сказавши більше й слова, лікар зник у чорному отворі підземного ходу. В підвалі стояла така тиша, що чути було, як шипить гніт каганця. Коля вже не дихав, але все ще лежав на руках у Маркова, тіло його відчутно тверділо. Почала схлипувати Галя Громова. Марков різко обернувся до неї:
— Радист
Марков обережно переклав Колю на підлогу й підвівся.
— Віднесіть Колю в морг, — сказав він бійцям.
Рівно о п'ятій ранку в підвал глухо долинув розкотистий грім вибуху.
— Колишньої бази нема, — тихо сказав Марков. — Остання Колина робота…
Невдовзі прийшли бійці, що несли вахту в яру, і посланий по них Ліднєв. Збуджені, перебиваючи один одного, вони розповідали, що ж сталося в яру.
Перша група гітлерівців з'явилася там, безперечно нічого не знаючи про секретну штольню. Вони спустились відкосом метрів на сто лівіше від лазу і пішли дном яру. Але у них був собака, вони його спустили з повідка, він почав метатися біля лазу і гавкати. Німці підійшли до нього і освітили ліхтариком замаскований вихід із штольні. Вони зрозуміли, що лаз веде в якусь схованку, проте жоден з них в отвір не поліз. Послали одного свого в місто по підмогу, а ті четверо, що залишилися, розташувалися біля лазу і чекали. Потім, чи то їм привиділося щось, чи просто для острашки, вони раптом зчинили стрілянину. Били трасуючими кулями прямо в лаз. Бійці охорони, які бачили все це з другого боку яру, були певні, що на базі вже оголошено тривогу і вживають необхідних заходів, тому вогню по німцях не відкривали, бо це лише посилило б їхню підозру. Але зразу ж до них прибіг Ліднєв, який повідомив, що наші з бази пішли. Бійці вирішили подивитися, що буде далі.
Прибув грузовик, що привіз не менше як двадцять солдатів. Усі вони скупчились біля лазу, світили довкола ліхтариками, приглядалися до слідів. Потім кілька солдатів полізли в штольню. Тоді бійці охорони через яр дали по німцях кілька черг з автоматів. Німці заґелґотіли, швидко розсипалися по схилу і з різних точок, навмання почали стріляти через яр. Бійці охорони були добре сховані в глиняному кар'єрі. Помітивши, звідки німці ведуть вогонь, вони перечекали, поки стрілянина з того боку припинилась, і потім обстріляли помічені цілі. Так зав'язалася перестрілка, що тривала майже дві години, але потім приїхала ще одна машина з солдатами. Німці почали діяти за планом: одні тримали під вогнем яр, а всі інші повзли в штольню. Втративши майже всі набої, бійці охорони залишили кар'єр. На базу вони повернулись без будь-яких пригод…
Двох бійців Марков послав нести дозор біля моргу, а всім іншим наказав лягти спати. Каганець погасили. Густа темрява ніби злилася з тишею кам'яного погреба і, здавалось, придавила людей. Галя Громова намагалася заснути, опершись ліктями на ящик рації і накрившись плащ-палаткою, але спати не могла. Вона весь час бачила перед собою живого Колю, і варто було їй подумати, що зараз він лежить у морзі, серед мерців, як її охоплював такий жах, що вона ладна була закричати. Її душили сльози, але вона боялася, що почує Марков, і зціплювала зуби до болю в скронях. Марков здавався їй зараз людиною, у якої немає серця.
Не спав і Марков. Ніхто не знав, з яким болем він переживав загибель свого юного ад'ютанта. Більш того, він вважав себе винуватцем цієї смерті. Скільки разів повідомляв він Старкова про Колю, про те, що треба б переправити його до Москви, і одразу ж ніби забував про це. Він звик до того, що в довгі години самотності поряд з ним завжди була ця чиста жива душа. Ніхто, крім Колі, не знав, що Марков міг годинами розмовляти з ним про найнесподіваніші речі, відповідати на десятки запитань, які хвилювали хлопчика. Про те, чи є у Гітлера совість. Що там, у небі, далі за найдальші зірки?.. І ось юне життя, яке тільки почало розквітати, обірвалось. І всі плани, що їх будував Марков відносно Колиного майбутнього, про те, що він, напевне, стане хорошим художником, уже ні до чого. Раптом Марков пригадав, що десь на колишній базі залишився альбом з Колиними малюнками. Марков ривком підвівся з підлоги, ніби збирався неайно піти по цінний альбом… Нічого, нічого не лишилося від людини, тільки пам'ять про неї!