"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Я грати попробую, — шепнув йому Рудін.
Бородань нічого не сказав, але відсунувся.
Рудін обмацав і оглянув кріплення ґрат. Колючка була прибита цвяхами до дерев'яної рами. Не роздумуючи, Рудін обмотав руку полою піджака, вхопився за центральне сплетіння дроту і з усієї сили рвонув на себе. Зірвані одразу з кількох цвяхів грати обвисли. Ще ривок, і всі грати були в руках Рудіна; він викинув їх у вікно.
— Я з тобою, — горячим подихом, у саме вухо йому сказав бородань у тільнику.
— У тебе е товариші? — запитав Рудін. — Може, вони
За допомогою бороданя Рудін ногами вперед спустився з вікна і став на карниз вагона. Притиснувшись до тремтячої стіни вагона, відчуваючи пружні поштовхи повітря, Рудін оглянувся. Поїзд ішов у похмурому коридорі лісу. І раптом Рудін побачив поряд недбало зав'язану дротом клямку вагонних дверей. Тримаючись однією рукою за вікно, Рудін розмотав дріт і відкинув клямку. Підтягшись на руках до вікна, Рудін побачив бороданя.
— Я двері відчинив.
— Спасибі…— Бородань зник у темряві вагона, і тут ж мить Рудін побачив, що двері почали відсуватися.
Тепер треба самому стрибати якомога швидше: втеча великої групи полонених може бути помічена охороною поїзда. Рудін уперся ногою в карниз вагона і з силою відштовхнувся. Повітряним вихором його перевернуло в повітрі і відкинуло вбік. Він врізався в густий чагарник і провалився в рівчак.
Поїзда вже не було чутно. Болів обідраний правий бік обличчя. Рудін доторкнувся до цього місця рукою і намацав глибоку подряпину біля вуха. «Гаразд, не біда, — сказав він собі.— Головне — треба негайно тікати якнайдалі від цього місця».
Він виповз із кущів і, звівшись на ноги, кілька разів присів. Ноги були цілі, а от ліва рука тупо нила в плечі. Спробував підняти її догори і мало не скрикнув від різкого болю. Зціпивши зуби, він правою рукою кілька разів смикнув ліву, тамуючи страшний біль. Відчув, як вибитий суглоб став на місце. Біль вщухав. Ліс мовчав, тільки все шумів і шумів дощ. Рудін перейшов через залізничну колію і почав заглиблюватися в ліс. Одійшовши від дороги кілометрів три, він повернув праворуч і пішов паралельно до дороги. Ніякого реального плану дій у нього не було. Ним керувала тільки одна думка: він повинен якомога скоріше знову опинитись поблизу заповітного міста. Він ішов цілу ніч, і коли світанок заглянув у ліс і можна було знайти суху місцинку, розташувався на спочинок.
«Іти далі чи до ночі сховатися? — ось про що думав Рудін, дослухаючись до рівного шуму дощу. — Ні, сидіти не можна. Ще обережніше, але все одно йти. Хоч би там що — іти».
Рудін встав і попрямував далі, напружено стежачи за всім навколо. Але ліс був наче мертвий. За кілька годин дороги Рудін не побачив жодної пташки, і ніщо не говорило про те, що тут пройшла війна.
У другій половині дня Рудін помітив, що ліс рідшає, і незабаром він кінчився зовсім. До самого горизонту тяглася рівнина з дуже рідким чагарником. Отже, він підійшов до залізниці. Чи, може, дорога ще в лісі повернула. У всякому разі першим звуком життя, який він почув тут, на узліссі, був протяжний гудок паровоза,
Майже годину Рудін спостерігав рівнину, але нічого підозрілого не помітив. Пройшовши кілометрів зо два узліссям, він вийшов на рівнину. Іти тут було важче, ніж лісом. Розкисла від дощу земля липла до ніг, дощ періщив у обличчя так, що доводилося йти, виставивши вперед плече. А як стемніло, стало ще гірше. Він раз у раз потрапляв у ямки з водою, спотикався, натикався на кущі.
Раптом перед ним виріс чорний силует самітної хати. Пахло димом. Здалека обійшовши хату і не помітивши там ніяких ознак життя, він тихенько підкрався до неї.
— Ти кого шукаєш, чоловіче добрий? — почув він тихий старечий голос із темряви.
Рудін стиснув у руці важку палицю, з якою йшов.
— Дасте води напитись?
— А чого ж не дати? Вода не золото, заходь.
У темряві під хатою щось ворухнулось, і від стіни відділився згорблений чоловік. Рудін підійшов ближче і розгледів дідка, на якому була коротенька солдатська шинеля і шапка, з вухами, що стирчали в обидва боки.
— Тримайся за мене, тут слизько, — попередив дідок, прямуючи до дверей.
У хаті Рудін лишився біля дверей. Дідок, черкнувши сірником, засвітив каганця, зробленого з німецької консервної банки, і озирнувся на Рудіна.
— Чого стоїш? Заходь. Сідай з дороги.
Рудін сів на лаву. Дідок підніс йому відро, в якому постукував корячок.
— Пий на здоров'я.
Рудін жадібно випив повний корячок і зачерпнув ще. Дідок узяв його за руку.
— Стривай, а то, як кінь, сядеш на задні ноги. Їсти не хочеш?
— Хочу.
— Тож-бо, а то п'є і п'є, наче об'ївся чогось… — бурчав дідок, дістаючи щось із мисника. Він поклав перед Рудіним шматок житньої перепічки і поставив череп'яну миску.
— Умочай, там конопляна олія.
Поки Рудін уминав закам'янілу перепічку, дідок мовчки дивився на нього, роблячи беззубим ротом жувальні рухи.
— Звідки ж ти і куди путь держиш? — запитав він, сідаючи поряд з Рудіним. — Війну, чи що, доганяєш?
— Іду, діду, до міста… в справах, — стомлено відповів Рудін. — Спасибі тобі, діду, за те, що нагодував, а от заплатити в мене нічим.
— Хіба з тебе плату хто вимагає? — сердито буркнув дідок.
— Спасибі. Мені треба йти.
— Вроді ж ти й не солдат. Що ж це в тебе за справи, коли кругом війна? Чи ти, може, до нових панів на службу вступив?
— Ні, дідусю.
— То ти партизан? — раптом швидко спитав дідок.
— Ні, дідусю, — відповів Рудін. — А що?
— Та нічого… з цікавості питаю.
— Слухай, дідусю, якщо звідси йти прямо на місто, можу я на німців напоротися?
— Та як тобі сказати? — Дідок, видно, міркував, казати йому чи не казати, але все ж таки наважився. — Якщо підеш верст зо дві стороною від колії, то їх ніби й не буде. Тільки ж вони як ті блощиці — по всіх стінах лазять. — Дідок помовчав. — А партизанів не боїшся?