"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.
— Нікольське? — спитав майор. — Одну хвилину. — Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. — Так, так… Ну, і що ж?
— Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.
Майор заглянув у папірець і запитав:
— І вас відправили в табір військовополонених?
— Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.
— Чому ж ви на волі?
— Я втік.
— Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, — майже ображено сказав майор.
—
— Щоб прийти після цього сюди? — недовірливо посміхнувся майор. — Очевидно, ви дуже хотіли познайомитися зі мною?
— Мені не до жартів, пане майор, — гірко сказав Рудін.
— Я у вас питаю, чого ви сюди прийшли?
— Ви повинні зрозуміти моє становище, пане майор. Для партизанів я пропав безвісти. Здаватися в полон живим у нас не годиться. Вернутися туди для мене означало б попасти під розстріл. Але справа не в цьому. Я ж твердо вирішив, що моє місце серед німців. І взагалі все це не так просто. У перші дні війни, ще в Москві, я одержав листа від батька. Він писав мені, щоб я прислухався до голосу крові. Тоді, прочитавши це, я посміхнувся, подумав, що моєму наївному старикові і досі вчувається пісня про Лорелею. А коли, перебуваючи тут, я побачив німців, почув німецьку мову, став свідком грандіозного подвигу німецької армії, зі мною сталось щось незбагненне. Я просто не міг собі уявити цих людей своїми порогами, в яких я повинен стріляти. Навпаки, моїми порогами стали партизани, які, немов відчуваючи це, ставились до мене жахливо. І я пішов у полон. Але я це зробив зовсім не для того, щоб провести війну в таборі для полонених. Проте зі мною ніхто з ваших до пуття не побажав розмовляти. А потім це жахливе безглуздя: мене кидають у поїзд, везуть невідомо куди. І я втік…
— Але ви могли б усе пояснити по місцю прибуття поїзда, — сказав майор, який тепер уже зацікавився розповіддю Рудіна.
— Ні, пане майор. Одна справа — все з'ясувати тут, коли у вас є можливість швидко й легко перевірити все, і в тому числі, за яких обставин я здався в полон. Інша справа — намагатися переконати в своїй правдивості, від'їхавши за тридев'ять земель від фактів.
— Це, зрештою, правильно, — сказав майор і, помовчавши, продовжив: — Але я нічого конкретного запропонувати вам не можу. Ми організація суто військова, для нас люди з середовища противника — або ціль для стрільби або полонені. Я можу зробити тільки одне: знову відіслати вас у табір військовополонених. Те, що ви радянський німець, — обставина цікава, але ніяк не вирішальна. І мені ніколи розбиратися в цих тонкощах.
— Хіба вам не потрібні перекладачі, які однаково добре знають обидві мови?
— Мені особисто не потрібні, я розмовляю по-російськи. Що ж до інших я нічого не знаю, бо я не відділ кадрів. — Майор, дивлячись на похилену голову Рудіна, задумався і сказав: — Скоріше за все ви могли б зацікавити нашу службу невійськового порядку. Службу безпеки, наприклад.
— Ні, ні,— підняв руку Рудін. — Туди попадати мені б не хотілось.
Майор з неприхованою цікавістю глянув на нього.
— Он як? Ну гаразд, я спробую дещо зробити.
Майор натиснув кнопку дзвінка, і в ту ж мить у дверях з'явився той солдат, в окулярах. Майор наказав солдатові відвести Рудіна в комендантську.
Розділ 13
В цей час у місті вже був і Кравцов. Почалася паралельна до рудінської і теж дуже важлива операція по проникненню в апарат гестапо.
Кравцов прибув до міста вночі. На умовленому місці його зустрів підпільник, той самий, якого підпільна організація влаштувала в гестапо замість закинутого в Москву інженера Русакова. Це був похмурий, неговіркий чоловік років п'ятдесяти, на ім'я Трохим
Він провів Кравцова на приготовлену для нього квартиру — маленький, прямо ляльковий будиночок, що потопав у великому фруктовому саду.
— Це сад нашого місцевого мічурінця, — пояснив Трохим Кузьмич, світячи каганець— Влітку він, бувало, сам жив у будиночку, а тепер здав нам, тобто вам, значить. Замість плати ви повинні працювати в його саду. Ясно? А тепер я піду. Завтра прийду опівдні.— Трохим Кузьмич пішов, але відразу ж повернувся. — Забув попередити, мічурінець наш пришелепуватий. — Трохим Кузьмич крутнув пальцем біля виска. — Маскування. Називайте його дядьком Єгором, так його все місто називає.
Кравцов оглянув будиночок і вийшов у сад. Одразу ж за парканом починався околичний пустир, а з другого боку темніли руїни якогось будинку. «Місцинка зручна», — подумав Кравцов, повертаючись у будиночок.
Він постелив на підлозі пальто і ліг. Одразу зрозумів, що нескоро засне, і, щоб втомити себе, почав студіювати свою версію. Отже, прізвище його — Конопльов. Закінчив юридичний інститут у Москві, але не мав можливості працювати за спеціальністю, тому що з інституту за ним повзла погана характеристика, яка приписувала йому не більше і не менше як низькопоклонство перед буржуазним законодавством і буржуазною теорією права. Не дали працювати навіть юрисконсультом у торговельних організаціях. Кінець кінцем він змушений був виїхати з Москви в Смоленськ і працювати там директором м'ясного магазину. Але й тут він довго не протримався, бо його звинуватили в розкраданні м'яса і засудили. Коли почалася війна, засуджених із смоленської тюрми вирішили вивезти на схід, але ешелон цей розбомбила німецька авіація, і хто вцілів із ув'язнених, розбіглись хто куди. Конопльов серед них… А в це місто він прибув шукати роботи, сподіваючись на допомогу батькового друга Трохима Кузьмича.
Та одна справа — схема версії сама по собі; найважче ж — впевнено жити за цією схемою, завжди пам'ятаючи велику кількість подробиць вигаданої біографії. Крім того, треба бути актором і таким життєво правдивим, щоб глядач — ворог — не міг і подумати, що бачить гру, а не саме життя. Ось де та «правда життя», якої іноді так шукають у театрі. Від цієї правди залежить: жити чи померти цим безіменним героям — акторам.
Кравцов повинен був багато-багато разів уявно «прожити» біографію свого прототипу і по кожному епізоду життя бути так само обізнаним, як і той, хто ці епізоди міг пережити в дійсності. Він повинен знати величезну кількість подробиць історичного, етнографічного, побутового і всякого іншого порядку. Скажімо, колишній директор смоленського м'ясного магазину Кравцов-Конопльов повинен з не меншою твердістю, ніж своє ім'я, знати ціни на м'ясо в різні часи. Або суд над ним у Смоленську. Адже ця судова справа зберігається в архіві міського суду, і гітлерівці завжди можуть її «підняти». А це означає, що Кравцов повинен знати не тільки всіх свідків, які виступали на процесі, але й те, що вони говорили: він повинен пам'ятати, на якому — ранковому чи вечірньому — засіданні суду трапився той чи інший епізод судового слідства…
Поїзд із засудженими смоленської тюрми німці розбомбили справді. І оскільки цей факт вони теж завжди можуть перевірити, Кравцов повинен про бомбардування знати й пам'ятати цілу купу подробиць. Він «не знає» лише однієї деталі, що його прототип — Конопльов — у цій веремії загинув.
І ось зараз, лежачи на підлозі в будиночку дядька Єгора, Кравцов «ганяв» себе по всіх епізодах своєї версії. Заснув він тільки над ранок…
Кравцова розбудив незрозумілий звук під вікном. Хтось не то співав, не то стогнав низьким нерівним голосом. Кравцов обережно виглянув у вікно. Біля самого будинку копав землю незграбний дідок, страшенно худий, із настовбурченою сивою шевелюрою. Всаджуючи ногою лопату в уже підмерзлу землю, він вигинався знаком запитання і в цей час не то співав, не то стогнав. Це, мабуть, і був дядько Єгор.