"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, — сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.
— Негайно на аеродром, — сухо промовив Марков. — Наказ комісара держбезпеки Старкова.
Бабакін виструнчився.
– Єсть!
Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.
— У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. — усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. — Ну, бажаю вам успіху. До побачення.
— Через десять років? —
Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.
Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.
Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.
— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.
— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.
— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.
— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…
Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.
— Як Бабакін, у формі?
Марков здригнувся.
— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.
— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.
Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:
— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.
Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:
— Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. — Старков приклацнув язиком. — Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка — на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.
— Про те й кажу, — похмуро пробурчав Марков. — У жодного з нас немає досвіду в таких справах.
— У таких і не треба, — розсміявся Старков. — Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін — хлопець із потомственої робітничої сім'ї. Кравцов — лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія — це завод, комсомол і армія.
—
— Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… — Старков весело подивився на Маркова. — Всі вони комуністи!
Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.
Марков зітхнув.
— А все-таки не думав я, йдучи в органи, що зі мною трапиться таке. Ви розумієте, це страх не за себе.
— На жаль, Михайло Степановичу, становище у нас з вами безвихідне, — сухо, без сліду посмішки сказав Старков. — Назвався чекістом — лізь у небезпечні і нелегкі справи. Але все на нашій грішній планеті, в тому числі і незвичайне, роблять люди. Звичайні люди. — Старков помовчав. — Хіба жарт, була величезна темна, мов тайга, Росія з царем-батечком на чолі. А на її місці виникла світла держава соціалізму. І зробили це ми. Між іншим, батько нашого Кравцова брав Зимовий. І був тоді зовсім неписьменним солдатом. А ваш батько що робив, коли була революція? Отож-бо й є! Ну, годі про це, Степановичу. Виявив нерви? Теж добре. Тепер ви знаєте, де вони, і можете ними керувати…
Машина мчала по шосе, подібному до прямої просіки в лісі. Старков зменшив швидкість і глянув на спідометр.
— Десь тут…
Вони проїхали ще трохи і побачили на шосе офіцера, який подав їм знак зупинитись.
— Повертати? — спитав Старков.
— Далі не проїхати, — відповів офіцер. — Поставте машину на узбіччя. Іти кроків триста, не більше.
Вони ввійшли в ліс, і їх зразу огорнула спокійна тиша, в обличчя війнули пряні аромати гарячого літнього дня. Марков аж уповільнив крок. А Старков, ніби не помічаючи нічого навкруг, ішов поряд з офіцером своїм звичним широким легким кроком. Вони розмовляли про справу.
— Не чинив опору? — запитав Старков, відхиляючи навислу над дорогою гілку.
— Ні. —Офіцер засміявся. — Першою його побачила дівчина і зчинила такий галас, що люди збіглися звідусіль. А пістолет він навіть не витяг. Дивно, як люди його не прикінчили! Ми саме вчасно прибули.
— Вам би раніше від дівчини треба, — буркотливо зауважив Старков. — Де його скинули?
— Та тут же.
— А чого ж він звідси не втік?
— Каже, вирішив чекати темряви. Скинули ж його ще на світанку.
— Парашут, спорядження знайшли?
— Він усе закопав і сам показав де.
— Ім'я дівчини записали?
— Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…
— Я бачу, тут цілий мітинг, — невдоволено сказав Старков.
Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора — вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.