"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
І тоді він, Бабакін, образився і сказав: «Хоробрість людини — це не його ніс, якого всім зразу видно». Хтось несподівано заговорив про Чапаєва. Що, мовляв, простецький мужичок, багато чого не розумів, культурно говорити не міг, а став легендарним героєм народу. «Знову ж героєм його зробила війна, — гнув свою лінію Генка Сугробов. — І Павку Корчагіна теж. Вона породила всіх відомих нам з літератури героїв, включаючи сюди й артилериста Тушина з «Війни і миру». А от Чехов про війну не писав, так у нього всі герої — хлюпики, дрібнота всяка…». Заперечуючи Генці, він, Бабакін, назвав свого улюбленого героя — Рахметова.
Літак знову шугнув угору, і спогади немов змело повітряним вихором. Бабакін на мить побачив велике місто, над яким вкручувались у небо стовпи чорного диму. Літак різко накренився, і тут же його сильно затрясло: він уже котився по нерівному зеленому полю.
До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.
— Ви Пантелєєв? — спитав він Бабакіна.
— Ну… я, — трохи затнувшись, відповів Бабакін.
— Я по вас. Сідайте.
Юнак сів за руль, Бабакін — поруч, і емка помчала до міста.
— Як справи? — поцікавився Бабакін.
— Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…
Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях — жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.
— Всі пішли? — запитав Бабакін.
— Якби ж то! — Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.— Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.
Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».
Бабакін з юнаком увійшли в будинок.
— Сюди, — юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».
У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.
— Пантелєєв? — запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.
— Так точно, — відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.
— У вас має бути… — почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.
Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.
— Ну от, — сказав він, коли папірці згоріли, — я товариш Олексій. А це — члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. — Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.— Товариш Завгородній. Тепер — товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.
— До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, — сказав Бабакін.
— Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… — Товариш Олексій важко зітхнув. — Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного
— Сьогодні ж.
— Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…
— Спасибі.
— Як Москва? — помовчавши, запитав товариш Олексій.
Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:
— Москва спокійна…
— Не надто? — запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.
— Спокійна, якщо збоку дивитися, — трохи зніяковівши, пояснив Бабакін. — А взагалі-то і в Москві все на війну повернуто. Москвичі хмарою сунуть в ополчення…
Товариш Олексій оцінююче оглянув Бабакіна і сказав:
— Тут, глядіть, обережніше. Фріци у вас будуть поруч, а в Мінську вони вже показали себе.
— Вовка боятися — в ліс не ходити, — усміхнувся Бабакін.
— Ну, ну… — товариш Олексій ще раз критично поглянув на Бабакіна, потім — на годинник. — А нумо, товариші, збиратися.
З першою, ще негустою темрявою вони пішли. Бабакін і Завгородній у вікно бачили, як вони перетнули вулицю і один за одним зникли в проломі паркана.
— Хто б міг подумати, що станеться таке… — зітхнув Завгородній. — Ну годі. Допоможи мені спалювати мости.
Два бідони бензину вони розлили всередині будинку. Решту винесли на подвір'я і там облили стіни всіх будівель. Один бідон Завгородній випорожнив у емку, на сидіння. Потім намочив бензином ганчірку і витяг з кишені сірники:
— Ну, давай. До побачення.
Бабакін вийшов на вулицю і попрямував до центру міста. Він не дійшов ще й до першого перехрестя, як за його спиною з ревінням і тріском до неба шугонуло синьо-жовте полум'я.
Розділ 3
Розвідувальний центр «Сатурн», націлений на Москву, був створений абвером перед самим нападом на Радянський Союз.
Чим було викликано створення цього спеціального центру? Відповісти на це запитання нелегко: все, пов'язане з абвером — німецькою військовою розвідкою — відбувалося в глибокій таємниці. Шеф абверу Канаріс не любив залишати слідів. Відомий його вислів, що розвідник, який дбає про свій архів, самогубець. Проте дещо можна зрозуміти, простеживши події того часу, висвітлені в документах або в мемуарах, на які неймовірно плодовитими виявились недобиті гітлерівці, в тому числі й працівники абверу.