"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
— Нічого, звикнете… — усміхнувся Марков і згадав, як, характеризуючи Будницького, його командир сказав: «Він із тих, хто з двох палиць може місток збудувати і однією кулею сімох убити».
— Я оце стою і думаю… — тим часом заговорив Будницький, ледь помітно окаючи по-владимирськи. — З одного боку, краса тут яка, а з другого, ви маєте рацію, взимку тут місцевість зовсім оголиться, або, точніше кажучи, демаскується. А що як там, у ліску, на глибині залягання землянок ґрунтова вода взимку не промерзає?
— Гаразд, не сушіть поки що над цим голови, — сказав Марков. — Обживемось, а потім разом
— Але й відтягувати не годиться, товаришу підполковник. Сани треба ладнати влітку.
— Обміркуємо це трохи згодом. Вас тут ніхто не турбував?
— Лише комарі, товаришу підполковник, — засміявся Будницький. — Ну такі вже люті, прямо гестапівці, а не комахи! Через них ми працювали тільки в першу половину дня і вночі.
— А відпочивали коли?
— А як комарі на роботу вийдуть, ми під кущі і — спати.
— Люди здорові?
— А що їм зробиться? Тут же не війна, а санаторій.
— А де ви живете?
— Ми по краю острова викопали вісім бліндажиків з розрахунку на чотирьох бійців кожен. Так би мовити, і житло, і близька кругова оборона.
— Коли ж ви все це встигли?
— Наказ, товаришу підполковник.
— Дайте своїм людям три доби цілковитого відпочинку і самі теж відпочиньте як слід.
Будницький мовчав.
— Ви чули, що я сказав? — суворо спитав Марков.
— Чув, товаришу підполковник, — скучним голосом відповів Будницький. — Але сьогодні половина моїх бійців стежки зубрить. — Побачивши на обличчі Маркова подив, комендант пояснив: — Вони з провідником вивчають усі підходи до острова. Між іншим, мої бійці все питають, коли на операції підемо.
— Настане час — підете, — сухо відповів Марков, сердячись на себе за те, що не може знайти правильного тону розмови з комендантом.
Нам же тепер ніби й робити нічого, а кругом — війна, — продовжував Будницький.
— Усім роботи вистачить, коменданте, ще пожаліти попроситесь. А поки що все ж відпочивайте, — засміявся Марков і пішов до землянки…
Розділ 5
Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів — далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях
— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…
Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.
Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.
Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.
На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.
— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.
— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.
— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?
— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.
— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.
— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?
— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.
— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.
Вони помовчали.
— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.
— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.
— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.
— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.
Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.
— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.
— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.
Савушкін розповів, що привело його в селище.
— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.