"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Ольховиков переступив з ноги на ногу, потім ступнув крок уперед і виструнчився, майже впершись головою в стелю землянки. В цей час Марков засвітив лампу і побачив, що все ліве плече старшини в крові.
— Ви поранені? — спитав Марков.
— То не моя кров, — прогудів Ольховиков. — То кров…
— Доповідайте по порядку, як слід! — перебив його Будницький.
Ольховиков глянув у стелю і заговорив м'яким баском:
— Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…
—
— Єсть відставити непотрібні подробиці,— мов тиха луна, повторив Ольховиков. — Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, — він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.
— Ви що, забули, який, у нас режим? — суворо запитав Марков.
Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.
— Чому забув?
— Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, — сказав Будницький. — Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.
— Значить, так… — Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: — За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна — карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, — Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. — Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… — Ольховиков помовчав і додав: — Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.
Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:
— Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?
— Скажу… — Ольховиков знову глянув у стелю. — А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.
— Він ходити може? — запитав Марков.
— А чого ж? — посміхнувся Ольховиков. — У нього тільки рука поранена.
— Приведіть його сюди, — наказав Марков.
Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.
Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.
— Як тебе звати? — запитав Марков.
— Коля, — ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: — Коля, прізвище — Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.
— Хто твої батьки?
Мама — лікар, а батько — танкіст.
Де вони?
— Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша
— Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?
— Не буде, — тихо відповів Коля.
— Її, товаришу підполковник, убили, — пояснив Ольховиков. — І її доньку теж. І все це у нього на очах.
— Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, — швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.
— Гаразд, подумаємо, — сказав Марков і повернувся до Будницького. — Влаштуйте його.
— Він у мене буде, — занепокоєно прогув Ольховиков.
— З вами розмова буде окрема, — сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.
Отак і з'явився на базі Коля Куканов.
Розділ 6
Нарешті прийшла довгождана радіограма з Москви. Комісар держбезпеки Старков повідомляв про місце і час зустрічі Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм. Вона мала відбутися в найближчу суботу, о двадцять другій годині, в селі Набережному, в будинку попа.
У п'ятницю ввечері Марков послав туди Кравцова і двох бійців з загону Будницького. Вони мали розвідати обстановку в селі, а потім охороняти місце зустрічі. Сам Марков прибуде туди точно в призначений час.
Кравцов з двома бійцями залишили острів уночі. На світанку вони вийшли до автобази імені Будницького — так назвали землянку на краю болота, де зберігалося п'ять велосипедів, що їх роздобули за наказом Будницького його бійці. Цей, як його називав Будницький, ножний транспорт допомагав його групі здійснювати все дальші рейди.
Кравцов і його бійці поїхали на велосипедах польовою дорогою, що звивалася вздовж річки і ховалась за горизонтом, де чорнів ліс. Село Набережне розкинулось за лісом, і до нього було не менше двадцяти кілометрів.
Осінь відчувалася в усьому. Низькі брудні хмари закривали небо. Давно пожухло листя чагарника. Нескошений лан жита побурів, від нього віяло пріллю. Шпаки прудкими зграями перелітали з місця на місце, готуючись до далекої подорожі в теплі краї. Річка набрала свинцевого кольору, її брижив холодний вітер. На зарослому травою путівці велосипеди ковзали, загрузали в наповненій водою колії.
Попереду їхав Кравцов. Його кругле добродушне обличчя розчервонілося. Натискаючи на рипучі педалі велосипеда, він з досадою думав, що даремно послухався Будницького і надів під піджак тілогрійку. Тепер йому було жарко, а заткнутий за пояс пістолет боляче давив у ребра.
Щоб не думати про все це, він почав слухати розмову бійців, які їхали за ним.
— Подивись ліворуч, он самотнє дерево. А трохи праворуч від дерева — людина, чи що?
— Я вже давно дивлюсь, — обізвався другий голос. — Не ворушиться, ніби пеньок.