Шрифт:
Розділ перший
Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться із літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок.
Це теж, прихиляючи небо до землі, говорить моя мати, і тому я люблю ту пору, коли суничники засвічують своє цвітіння. Цвітуть вони так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені туманом ягоди. І хоч невелика ця ягода, а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер
Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.
А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече і знайомий голос нахиляється до твого сну:
– Вставай, Михайлику, вставай.
– Мамо, іще одну крапелиночку...
– Струси цю крапелиночку.
– Ой...
– Гляди, ще боки відіспиш. Тоді що будем робити?
Рядно і тепло спадають із тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горіх, вростаєш у тапчан. Та хіба це пособить?
– Вставай, вставай, дитино, - виважує мати зі сну.
– Вже вікна посивіли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш місяць, як його з лісу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосі жита загубить свій голос, - літо, літечко!
Воно тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило. І все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свіжо, як росяно за двома віконцями нашої бідарської хатини, яка займає рівно півзасторонка старої перепалої клуні, що вночі спить, а вдень дрімає...
Після повернення тата був у нашій родині дуже невеселий день - розподіл дідизни. Мов чужі, сиділи на ясенових лавах брати й братова, висвічували одне одного підозріливим оком. Правда, бійки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дідовій оселі, далеко відійшла від спадкоємців. Найбільше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарстві п'ять десятин, і воли, і корову. Але й дітей було у неї теж немало - аж четверо, і старшій дочці вже треба було готувати віно.
Дідова хата дісталася дядькові Івану й дядині Явдосі. Вони без відволоки того ж дня почали зривати з неї блакитні від часу і неба сніпки, а саму хату - пилами розрізали навпіл. Боляче й лячно було дивитися, як з-під залізних зубів, наче кров, бризнула стара тирса, як із живої теплої оселі ставало руйновище - купа скаліченого дерева, як оте вікно, біля якого відпочивав дідусь, вирвали з стіни й, наче покійника, поклали на воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловісне шматували мою минувшину, як скрипучі вози вивозили з двору мої дорогі роки і спомини...
Дядько Яків, заможніший, узяв на звіз тільки дідову катрагу. А нам дісталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня і дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тік, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тік, бо тоді не буде на чому молотити пашню.
В батькових сірих очах стрепенулися посмутнілі бісики, в іншу ж пору вони в нього такі завзяті, що аж до танцю просяться.
– Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити?
– зовсім опустилися руки в матері.
– Головне, жінко, - не простудити зуби. Бо чим тоді будемо їсти?
– батько пильно поглянув на тік, який мав стати нашим ліжком.
– Тут і душу простудиш, - зітхнула мати й подивилась на мене.
– Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?
– Та він завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, ціни йому не складеш!
– підхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозків, а взимку, страхаючи мерзляків, купався в снігу; тому й молодечі рум'янці не відходили від нього до сімдесяти п'яти років.
– Дме тут з усіх боків, - оглянула мати клуню.
– Зате зверху горобці співають, - зирнув батько вгору, де справді, безтурботно цвірінькаючи, літали живкуни.
– Не всякий ось таку розкіш має.
Від цих слів я одразу повеселішав, підняв голову ближче до птиць, а мати зітхнула:
– Тепер і ми, і горобці маємо одне житло.
– Далі вона сумно подивилась на щілини між дилями й тихцем попросила вітрів, щоб вони не збирались у нашій оселі, не простудили ні мене, ні тата.
Про себе мати не згадала, і відколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою і зверталась до таємних сил лише тоді, коли вже дуже в'їдалась у тіло чи кісточки якась недуга. Тоді мати говорила їй: "Відійди, хворобо, у нетрі, в болота, у безвість, бо мені треба ділечко робити".
Як вона любила робити і в городі, і в полі, і в лузі, і в лісі і тихо втішатися зробленим! Мати, як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки стояли, наче парубки, - плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин.
– Як гарно у тихому світі, аж чути, як земля дихає, - зітхаючи, говорила сама собі.
– А може, то наша коняка дихає?
– підсміювався батько, який не раз чудувався маминим словам.
– Ет, що ти тямиш, - рукою відхиляла насмішку і вже прислухалась до перепілки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дітьми в ярину.
– І як ти все чуєш?
– дивувався тато.
– То, певно, любов моя чує, - іноді в задумі казала вона й знову дослухалась до неба, до землі, до крил і до схлипування роси.
Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.