Щедрий вечір
Шрифт:
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
– Михайлику, гов-гов!
– пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
– А хто там вигукується?
–
– Це я, Михайлику! Гов!
– А хто ти така?
– питаюся так, наче не впізнаю.
– От і не скажу!
– Ти, може, лісова мавка?
– Ні, я дівчинка з лісу, - сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
– Ти приїхав?
– А ти не бачиш?
– Авжеж, бачу!
– радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним.
– До мене приїхав чи по дорозі?
– По дорозі.
– А чого б не до мене? Все б веселіше було.
– Та до тебе, - зіскакую з коняки.
– А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
– Бо зраділа тобі.
– Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці.
– На добридень тобі.
– На добридень. Ти сама тут?
– Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
– І що ж ти робиш у світі?
– Суниці по лісах збираю, - поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки.
– Її зародило в цьому році, як роси!
– Як роси?
– Ну, чуть-чуть менше.
– Чом не в загорожі збираєш?
– Щоб траву не витолочити, - по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
– А в тебе коси підросли.
– Що мої, - байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: - От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
– А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
– О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак!
– обурилась Люба.
– Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
– Ніколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
– І як тепер хатина?
– Краще
– зневажливо відкопилюю губи.
– Повнісінько понабивалося худоби.
– Таке скажеш!
– Люба здивовано повела плечем.
– Якої це худоби?
– Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
– І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
– Що ж ви зробили?
– Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче!
– Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: - "Прийди до води - воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові - трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".
– Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, - здивувався я.
– Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш - наш борсук розжився на діток!
– Е?
– Справді.
– І що вони роблять?
– А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш - послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
– Тільки тепер тихенько-тихенько, - приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
– Ось тут слухай - вони якраз під нами вилежуються.
– Ти ж звідки знаєш?
– Вухо розшукало місце... О, чуєш?
– Ні.
– Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
– Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
– Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
– Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
– Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.