Щедрий вечір

Стельмах Михайло Афанасьевич

– Хочу!

– Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як

мальовані, виділялися грона.

– Гарно, Михайлику?
– змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

– Ой, гарно як!
– щипаю кілька промерзлих кетягів калини.
– І де її стільки взялося?

– Де?
– задумався, спохмурнів дядько Себастіян.
– Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата - у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:

– І ви, значиться, приїхали ламати калину?

– А ви її ламаєте?

– Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

– Простуду лікуєте нею?

– Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші - навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":

– Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

– Руки?
– здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.

– Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!

– Великий крик за малий пшик!
– ображено заметались вузькі, присмоктані уста.
– За що мені така сіпанина?

– Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

– Маю.

– Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!

– А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?

– Хіба ж не видно?!

– Та видно. З Літина чи Вінниці?

– З Вінниці.

– Значиться, такий є приказ, - дивується чоловік.
– Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди.
– Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...

Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу - і вперед, уперед,

а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.

– Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

– Не замерз.

– Все одно трохи пробіжімося.

І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.

Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.

З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.

– Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.

– Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене голова комнезаму.

– Спасибі, - невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:

– Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?

– Я сам, - прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.

– Випишіть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:

– Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.

– Чого ранувато?
– бурмочу собі під ніс.
– Я дуже люблю читати п'єси.

– Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.

– А в них срілянина є?

– Що-що?
– округлюються сірі очі вчителя.

– Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?