Щоденник Мавки
Шрифт:
Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.
І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з-під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:
– Дочко, з тобою все гаразд? Ти
Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно-карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.
Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.
Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.
– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.
Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.
Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так-так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.
– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.
Ні-ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…
А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.
Ні-ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?
Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.
І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…
Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…
Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.
Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному.
– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.
Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».
Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.
– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?
Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:
– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.