Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:
— До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?
— У нас, — відповіла Ірина.
— А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.
Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала
— Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер.
Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:
— А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.
— А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина.
— Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.
«Все знає!» — подумав Сашко.
Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»
— Хто це там? — здивувався міліціонер.
— А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка.
— Чого ж він під канапу заліз?
— А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина.
— Як же його звати?
— Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.
— Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?
— Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. — Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!
— О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда.
Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:
— То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!
— Не вилізу! — заголосив Сашко.
— Чому?
— Ви мене до міліції заберете.
— За що?
— За бабусю.
— За яку бабусю?
— За котру я вистрілив, а вона злякалася.
— Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер.
— Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина.
— Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.
— Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?
— Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.
— Я ненароком… — відповів Сашко з-під канапи.
— Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду — віддам пістолет назад.
— А що мені буде, коли я скажу правду?
— Нічого не буде. Віддам пістолет — і все.
— А до міліції не заберете?
— Ні.
— Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.
— А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати — то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш — обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.
— Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.
— Ото дивак який! — усміхнувся міліціонер. — Ну, я йду.
Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:
— Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! — Він схопив пістолет і сказав: — Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!
— Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, — сказала Ірина.
Тут повернулась Марина і напалась на Сашка:
— Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!
— А я й не буду більше нічого витворяти, — сказав Сашко. — Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.
МЕТРО
Ми з мамою і Володею гостювали у тітки Олі в Москві. Першого ж дня мама й тітка пішли до крамниці, а нас із Володею залишили вдома. Дали нам старий альбом із фотографіями, щоб ми розглядали. Ну, ми розглядали, розглядали, поки нам це не набридло. Володя сказав:
— Ми так і Москви не побачимо, якщо будемо цілий день дома сидіти!
Почали у вікно дивитись. Напроти — станція метро. Я кажу:
— Ходімо на метро покатаємось.
Прийшли ми на станцію, взяли квитки і поїхали під землею. Спершу здалося страшно, а потім нічого, цікаво. Проїхали дві зупинки, вилізли.
«Оглянемо, — думаємо, — станцію — і назад».
Почали оглядати станцію, а там сходи рухаються. Люди ними вгору і вниз їдуть.
Стали і ми кататися: вгору і вниз, вгору і ©низ… Ходити зовсім не треба, сходи самі возять.