Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
Ми підбігли.
Я кажу:
— Це «Волга».
А Мишко:
— Ні, це «Москвич».
— Багато ти тямиш! — кажу я.
— Звичайно, «Москвич», — каже Мишко. — Подивись, який у нього капор.
— Який, — кажу, — капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини — капот! Ти поглянь, який кузов.
Мишко подивився і каже:
— Ну, таке пузо, як у «Москвича».
— Це в тебе, — кажу, — пузо, а в машини ніякого пуза нема.
— Ти ж сам сказав «пузо»!
— «Кузов», я сказав, а не «пузо»!
Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже:
— А у «Волги» хіба є буфер? Це в «Москвича» — буфер.
Я кажу:
— Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер — це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в «Москвича» і у «Волги».
Мишко помацав бампер руками і каже:
— На цей бампер можна сісти і поїхати.
— Не треба, — кажу я йому.
А він:
— Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо.
Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче:
— Сідай швидше! Сідай швидше!
Я кажу:
— Не треба!
А Мишко:
— Іди швидше! Ех ти, боягуз!
Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже:
— Я сплигну! Я сплигну!
— Не треба, — кажу, — розіб'єшся!
А він торочить:
— Я сплигну! Я сплигну!
І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу:
— Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить!
Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться.
Я злякався, схопив його за комір і тягну вгору. Автомобіль зупинився, а я все тягну. Мишко нарешті знову заліз на бампер. Навколо народ зібрався.
Я гукаю:
— Держись, дурню, міцніше!
Тут усі засміялись. Я побачив, що ми зупинились, і зліз.
— Злазь, — кажу Мишкові.
А він з переляку нічого не тямить. Насилу я одірвав його від цього бампера. Підбіг міліціонер, номер записує. Шофер із кабіни виліз — усі на нього накинулись:
— Не бачиш, що в тебе ззаду робиться?
А про нас забули. Я шепочу Мишкові:
— Ходімо!
Відійшли ми трохи і бігом у провулок. Прибігли додому, захекались. У Мишка обоє колін до крові обідрані і штани подерті. Це він коли по бруківці на животі їхав. Перепало йому від мами!
Потім Мишко каже:
— Штани — це нічого, зашити можна, а коліна самі заживуть. Мечі ось тільки шофера шкода: йому, напевно, через нас перепаде. Бачив, міліціонер номер машини записував?
Я кажу:
— Треба було залишитись і сказати, що шофер не
— А ми міліціонерові листа напишемо, — каже Мишко.
Заходились ми листа писати. Писали, писали, аркушів з двадцять паперу зіпсували, нарешті написали:
«Дорогий товаришу міліціонере! Ви неправильно записали номер. Тобто Ви записали номер правильно, тільки неправильно, що шофер винен. Шофер не винен: винні ми з Мишком. Ми причепились, а він не знав. Шофер добрий і їздить правильно».
На конверті написали:
«Ріг вулиці Горького та Великої Грузинської, одержати міліціонерові».
Запечатали листа й кинули в скриньку. Напевне, дійде.
ВИТІВНИКИ
Ми з Валею витівники. Ми завжди витіваємо якісь забави.
Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:
— А я вовка не боюсь!
Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:
— Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.
Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно! Валя каже:
— От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.
Я кажу:
— Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно!
— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.
Я питаю:
— А ти мене бачиш?
— Ні. А ти мене?
— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.
Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.
— Чого ти? — питає.
— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?
Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.
— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив.
Тримали ми двері, тримали.
Валя й каже:
— Може, там нікого нема?
Я кажу:
— А хто ж тоді мене за ногу торкав?
— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.
— Чого ж ти раніше не сказала?
— Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав.
Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе! Я кажу: