Щоденник Миколки Синицина

Носов Николай Николаевич

— Першого дня ти зібрав сорок три кілограми, наступного ще п'ятдесят, — разом дев'яносто три, на третій день шістдесят чотири — виходить сто п'ятдесят сім, потім ще шістдесят дев'ять — це буде… це буде…

— Двісті двадцять шість, — підказав Гена.

— Правильно! — підтвердив батько. — Лічимо далі…

Так він рахував, рахував, і в нього вийшла ціла тонна, та ще з гаком.

— Глянь, — з подивом сказав він. — Цілу тонну заліза зібрав! Це ж треба! Хто ж ти тепер

у нас?

— Напевне, відмінник чи ударник, не знаю точно, — відповів Гена.

— Не знаєш? А я знаю! — закричав раптом батько і грюкнув кулаком по столу. — Ти крутій! Шахрай! Трутень ти, ось хто! Дармоїд!

— Який да-дармоїд? — заїкаючись від переляку, запитав Гена.

— Не знаєш, які дармоїди бувають?

— Не-не-не знаю.

— Ну, це ті, що самі не працюють, а намагаються влаштуватись так, щоб за них інші працювали.

— Я не намагаюсь… не намагаюсь, — пробелькотів Гена.

— Не намагаєшся? — закричав батько страшним голосом. — А хто щодня на санках катається, а дома бреше, що брухт збирає? Де записка? Зізнавайся, негідний!

— Яка за-за-записка?

— Ніби не знаєш! Записка, яку тобі Антоніна Іванівна дала.

— У мене нема.

— Де ж вона?

— Я її у сміттєпровід викинув.

— А, у сміттєпровід! — загримів батько і грюкнув кулаком по столу з такою силою, що задзвенів посуд. — Тобі для того дали записку, щоб ти її у сміттєпровід кидав?

— Ну, заспокойся, будь ласка, — почала благати мама. — До смерті перелякаєш дитину.

— Перелякаєш його! Авжеж! Він сам кого хочеш перелякає. Подумати лишень — так брехати! Тонну заліза зібрав! На Дошку пошани вивісили! Це ж ганьба! Як я людям в очі дивитимусь!

— Навіщо ж кричати? Його покарати треба, а кричати — це непедагогічно. Дитина може втратити апетит, — сказала мама.

— Думаю, що апетиту він не втратить, — сказав тато, — а що покарати слід, це я й сам знаю.

Тато ще довго соромив Гену. Гена просив у нього вибачення, присягався, що тепер нізащо не буде на санках кататись і завжди збиратиме брухт. Але батько не погодився йому вибачити. Закінчилася справа тим, що Гену вельми покарали. Як покарали, говорити не варт. Кожен сам знає, які покарання бувають. Загалом, покарали його, і все.

А цього року Гена справді вже не катався більше на санках, бо зима незабаром закінчилась і сніг розтанув. Але й брухт йому теж не довелося збирати, бо навчальний рік підійшов до кінця і дітям треба було посилено вчитися, щоб перейти до наступного класу з добрими оцінками. В них у школі цього року ніхто більше не збирав брухту.

ЗАМАЗКА

Одного

разу скляр замазував на зиму рами, а Костик та Сашко стояли поряд і дивились. Коли скляр пішов, вони відколупали од вікон замазку і заходилися ліпити з неї звірів. Тільки звірі у них не виходили. Тоді Костик зліпив гадюку й каже Сашкові:

— Подивися, що в мене вийшло.

Сашко подививсь і каже:

— Ліверна ковбаса.

Костик образився і сховав замазку в кишеню. Потім вони пішли в кіно. Сашко все непокоївся і питав:

— Де замазка?

А Костик відповідав:

— Ось вона, в кишені. Не з'їм я її!

У кіно вони взяли квитки і купили два м'ятні пряники. Раптом задзеленчав дзвоник. Костик кинувся займати місце, а Сашко застряв десь. От Костик зайняв два місця. На одне сам сів, а на друге поклав замазку. Раптом прийшов незнайомий громадянин і сів на замазку.

Костик каже:

— Це місце зайняте, тут Сашко сидить.

— Який такий Сашко? Тут я сиджу, — сказав громадянин.

Тут прибіг Сашко і сів поруч з іншого боку.

— Де замазка? — питає.

— Тихіше! — прошепотів Костик і подивився скоса на громадянина.

— Хто це? — питає Сашко.

— Не знаю.

— Чого ж ти його боїшся?

— Він на замазці сидить.

— Навіщо ж ти віддав йому?

— Я не давав, а він сів.

— То забери!

Тут погасло світло і розпочалося кіно.

— Дядечку, — сказав Костик, — віддайте замазку.

— Яку замазку?

— Котру ми з вікна виколупали.

— З вікна виколупали?

— Атож. Віддайте, дядю!

— Та я ж не брав у вас!

— Ми знаємо, що не брали. Ви сидите на ній.

— Сиджу?!

— Атож.

Громадянин підскочив на стільці.

— Чого ж ти раніше мовчав, негідний?

— Та я ж казав вам, що місце зайняте.

— Коли ж ти казав? Коли я уже сів!

— Звідки ж я знав, що ви сядете?

Громадянин підвівся і заходився нишпорити на стільці.

— Ну, де ж ваша замазка, лиходії? — пробурчав він.

— Стривайте, ось вона! — сказав Костик.

— Де?

— Ось, на стільці розмазалась. Ми зараз зчистимо.

— Зчищайте швидше, негідні! — гарячкував громадянин.

— Сідайте! — кричали на них ззаду.

— Не можу, — виправдовувався громадянин. — У мене тут замазка.