Щоденник Миколки Синицина

Носов Николай Николаевич

День уже кінчався. Ми повернулися на дачу і почали варити вечерю. Тітка Поля досі чомусь іще не повернулась, і ми вирішили ще одну ніч провести в курені. Не знаю, може, це недобре, що ми живемо в курені? Може, краще повернутися додому? Я сказав Сергійкові та Павликові, а вони кажуть: «Однак завтра повернемося». Вони вирішили полагодити курінь і вкопати жердини в землю, щоб курінь знову не розвалився.

Зараз вони лагодять курінь, а я записую до щоденника наші пригоди.

По небу пливуть сірі, свинцеві хмари. У повітрі стало прохолодніше, і потягнув вітерець. А що як уночі почнеться дощ? Треба курінь гарненько накрити гіллям, щоб нас уночі не намочило. Зараз кінчу

писати й піду допомагати Сергійкові та Павликові.

10 червня

Вночі ніяких пригод не було. Ось що значить зробити курінь як слід! Можна спати спокійнісінько і не боятися, що тебе стукне по голові жердиною. Дощу теж не було. Прокинувся я рано. Мене розбудили пташки. Ще тільки почало світати, а вони вже прокинулись і заходилися щебетати, і цвірінькати, і пищати різними голосами. Я виліз із куреня і побачив, що сонечко ще не зійшло. Вгорі небо було чисте, голубе, а внизу, коло самої землі, — білі хмари, такі легкі, пухнасті, неначе мильна піна. Поступово хмари росли і клубочились, як пара, здіймалися все вище й вище, поки не заповнили все небо. Потім вони спалахнули і стали рожеві, мов фруктове морозиво. Я подумав, що було б, якби нам дали стільки морозива: з'їли б ми його чи ні? Напевне, за все життя не з'їли б. Усі люди не з'їли б стільки морозива. Я замріявся і раптом побачив, як із-під землі викотилося величезне червоне сонце. Навколо все засяяло й освітилося яскравим світлом. Зелена трава стала ще зеленішою, а на кожній травинці заблискотіли краплини роси, як алмази. Я чимдуж заходився будити Сергійка та Павлика, щоб вони подивилися на це диво, та, поки вони протирали очі, роса випарувалась і такої краси вже не було.

— Ех ви, — кажу, — сплюхи! Сплять тут, як ховрахи у себе в норі! Якщо будете так довго спати, то нічого гарного в житті не побачите!

Павлик тільки позіхнув і взявся патрати карасів на сніданок, але Сергійко сказав, що спочатку треба було б піти умитися. Ми пішли на річку, вмились, а заразом і викупались, — а тоді готували сніданок. Насмажили карасів, напекли з борошна перепічок. Перепічки виявилися несмачними, зате мені спало на думку щось цікаве.

— А що, коли посипати борошном бджолу? — кажу я. — Бджола стане важка й не зможе так швидко літати.

Ми знайшли на квітці бджолу і обсипали її борошном. Бджола відразу ж заходилася чиститись лапками. Струсила з себе все борошно й за хвилину вже знову збирала мед.

— Я знаю, що треба робити, — сказав Сергійко. — Треба спочатку оббризкати бджолу водою, а тоді обсипати борошном. Борошно прилипне до бджоли, і вона не зможе його з себе зчистити.

Ми так і вчинили. Сергійко набрав у рота води і як бризне на бджолу, а Павлик тут же посипав її борошном. Борошно розкисло і обліпило бджолу з усіх боків. Бджола відразу ж заходилася зчищати з себе мокре борошно. Передніми лапками вона почистила голівку і протерла оченята, потім задніми лапками зчистила черевце й крильця. Вона дуже акуратно почистилась, тільки на спині у неї лишилось трохи мокрого борошна. Ми хотіли її ще раз обсипати, але тут бджола замахала крильцями й полетіла. Ми побігли за нею. Бджола летіла спочатку повільно, потім швидше-швидше, вилетіла з лісу й полинула через поле. Ми притьмом мчали за нею, стрибали через пні й купини, через рівчаки й канави. Потім пішли якісь грядки з капустою, і раптом перед нами постав паркан.

Бджола перелетіла через нього. Ми, недовго думаючи, теж перемахнули через паркан і опинилися в якомусь саду. Навколо росли дерева, а під ними стояли якісь маленькі будиночки без вікон, без дверей, неначе собачі будки, тільки на ніжках. Біля одного будиночка стояв дідусь із білою борідкою і здивовано дивився на нас.

— Ну, що скажете? — запитав старенький, коли побачив, що ми, як бовдури, стоїмо непорушно і мовчки дивимось на нього.

— Нічого, — промимрив Павлик і поліз назад через паркан.

— Навіщо ж через паркан? Таж он хвіртка, — сказав дідусь і докірливо похитав головою.

— А я не помітив, що тут хвіртка, — відповів Павлик і зістрибнув з паркана по той бік.

Ми із Сергійком лишилися самі. Я вже думав, як би нам краще втекти — у хвіртку чи через паркан, — а дідусь запитав:

— Ви навіщо ж полізли сюди?

— Ми ненавмисне, — кажу я.

— Сюди полетіла наша бджола, а ми за нею, — відповів Сергійко.

— Ваша бджола? — здивувався дідусь. — Не може бути. Це, напевно, моя бджола.

— А хіба у вас є бджоли? — запитав я.

— Звичайно. Он у мене скільки бджіл.

Тут тільки ми збагнули, що маленькі будиночки, котрі стояли під деревами, були просто вулики. Бджоли весь час гули навколо. В повітрі стояв безупинний гул.

— Для чого ж вам потрібно було за бджолою бігати? — запитав дідусь.

Ми сказали, що хотіли простежити за бджолою і знайти дупло з дикими бджолами.

— Ви, напевно, хотіли відшукати дикий мед? — сказав дідусь.

— Ні, ми хотіли знайти бджолину сім'ю. Нам потрібні бджоли.

— Навіщо ж вам бджоли?

Ми стали пояснювати, що вирішили всією ланкою зробити вулик і розводити бджіл. Павлик побачив, що дідусь перестав сердитись і мирно розмовляє з нами. Він підбіг до хвіртки і став зазирати в неї, а тоді зовсім осмілів і підійшов до нас. Ми розповіли, як зробили пастку для бджіл і повісили в лісі. Дідусь уважно вислухав нас і сказав:

— Це ви добре діло затіяли. Бджільництво — корисне заняття. Тільки зловити диких бджіл дуже важко. Та тут поблизу їх і нема. Хіба з пасіки у кого втече рій та потрапить у вашу пастку.

— Що ж нам робити? — запитали ми жалібно.

Дідусь, очевидно, зглянувся над нами.

— Що ж, — сказав він, — я вам дам на розплід бджіл, якщо ви так полюбили це діло. Пасічники повинні виручати один одного.

Серце від радості застрибало у мене в грудях. Я думав, що дідусь відразу ж дасть нам бджіл, але він сказав:

— Приходьте наприкінці дня. У мене тут з одного вулика повинен рій вийти. Ось я й віддам цей рій вам. Тільки принесіть із собою яку-небудь скриньку чи коробку, щоб посадити бджіл.

— Можна нам принести пастку? — запитав я.

— Можна. Та не приходьте занадто швидко. Години через три-чотири приходьте, коли почне спадати спека.

Ми побігли до лісу, зняли пастку з дерева і тепер чекаємо, коли можна буде йти до дідуся. Робити мені нічого, і я. вирішив написати про все докладно, як слід.

Усе-таки, коли пишеш, час минає непомітніше. Ми ще почекаємо трохи, а тоді підемо назад до дідуся. Можливо, рій уже вилетів. А зараз іще писати більше ні про що.

Того ж дня ввечері

Нарешті у нас є бджоли! От який славний виявився дідусь! Я думав, що всі пасічники бувають злі, бо їх часто кусають бджоли, але цей пасічник виявився цілком хороший і дуже славний. Він не тільки обіцяв нам дати бджіл, а й виконав свою обіцянку.