Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Ну от! А тепер там, напевне, жодної бджоли не лишилося, — оказав Павлик. — Напевне, всі розлетілись.
— Може, хоч трохи лишилось, — каже Сергійко. — Треба подивитися.
Я хутчій відкрив кришку пастки, і ми втрьох заглянули в неї. У пастці виявилося ще багато бджіл. Вони почали вилазити вгору. Павлик замахав на них рукою, щоб вони лізли назад. Одна бджола вилетіла і сіла мені на руку. Я злякався, випустив кришку і затряс рукою, щоб скинути бджолу, а вона як жигоне мене! Я як закричу, як лясну бджолу рукою —
Ми побігли на кухню і стали мочити укушені місця під краном. Біль палив як розпеченим залізом. Ми заходилися витягати один у одного бджолині жала. Длубались, длубались, насилу витягли, але біль усе-таки не вщухав.
— Це ти все винен! — кричав Сергійко на Павлика. — Розмахався тут руками! Бджоли не люблять, коли на них руками махають.
— А ти тихіше кричи! — каже Павлик. — Хіба тебе одного вжалили? Мене теж, напевне, ужалили, та ще в губу!
— А мене в носа вжалили. Знаєш, як боляче!
— Подумаєш, у носа! Що тобі носом робити? А мені губою розмовляти треба.
— Можеш не розмовляти.
Вони надулись і перестали сперечатись.
Ми довго мовчки сиділи на кухні, мочили у воді хустинки і прикладали їх до укусів. Раптом Сергійко сказав:
— А пастка відчинена!
Ми побігли в кімнату і виглянули на балкон.
Пастка була відкрита. Над нею кружляло кілька бджіл, але вони швидко полетіли геть. Ми вийшли на балкон і заглянули в пастку. Всередині було порожньо.
— Всі розлетілися! — сказав Сергійко.
— А може, вони ще прилетять назад? — кажу я.
— Виглядай! — відповів з прикрістю Павлик.
У цей час на вулиці показалися Толя та Юрко. Вони побачили нас на балконі і закричали:
— Ей! Ви вже повернулись?
— Повернулися.
— З бджолами чи без бджіл?
— З бджолами.
Вони швидко піднялись до нас:
— Де ж бджоли?
— А їх нема, — кажемо. — Полетіли.
— Куди полетіли?
— Ну, «куди, куди»! — розсердився Павлик. — Нібито вони нам сказали куди!
— Чого ж ти сердишся? Хіба не можна розповісти спокійно!
Ми стали розповідати про все, що трапилось: і як дістали бджіл у дідуся, і як вони полетіли.
— Може, пощастить іще дістати в цього дідуся? — каже Юрко.
— Що ти! — кажемо ми. — І просити більше не будемо. Він дав нам, а ми навіть зберегти не зуміли. Не дасть він нам більше.
—
— Почекаємо. Може, прилетять назад.
Стали ми чекати.
Юрко і Толя сиділи, сиділи, потім їм набридло. Вони пішли і розповіли всім хлопцям про те, що трапилося. Хлопці один за одним приходили і розпитували нас. Нам аж набридло розповідати кожному. В Сергійка ніс червоний, як журавлина, і розпух на один бік. У Павлика роздулась губа так, що він сам на себе не схожий. А в мене на голові вискочила гуля, і шия теж розпухла.
Ми прождали до обіду, але жодна бджола назад не повернулася.
— Напевно, вони полетіли до себе додому, на пасіку до дідуся, — сказав Сергійко.
— Скатертю дорога! — каже Павлик. — Коли б вони й прилетіли назад, я все одно не став би з ними морочитися.
— А я, думаєш, став би? — каже Сергійко. — Дуже мені потрібно, щоб вони мене жалили!
Я кажу:
— По-моєму, це діло нецікаве: з ними морочишся, морочишся, а вони покусають тебе і полетять.
Тут прибіг Юрко й закричав:
— Хлопці, ходімо швидше, будемо листа писати!
— Якого листа?
— Ну, листа в бджільницьке господарство. Ніна Сергіївна взнала адресу. Ми напишемо листа, і нам пришлють бджіл у посилці.
Павлик каже:
— Можете писати самі: нас бджоли уже не цікавлять.
— Чому не цікавлять?
— Ми не хочемо більше з бджолами водитися. Ми це діло кидаємо.
— Як це? — каже Юрко. — Ми ж усією ланкою взялися за цю роботу, а ви не хочете.
— Ну, ми щось інше робитимемо. Хіба тільки ця робота на світі і є?
Юрко умовляв нас, але ми твердо стояли на своєму:
— Не хочемо, і квит.
Так йому і не пощастило умовити нас. Ми тепер хитрі: будемо що завгодно робити, а з бджолами нехай хтось інший морочиться.
12 червня
Ранком я прокинувся і насилу встав із постелі.
Шия у мене розпухла і болить так, що навіть голова не повертається. Якщо хочеться подивитись убік, то доводиться повертатись усім тулубом. І ще гуля на голові болить. І рука болить.
Я пішов до Павлика. Він сидить дома, а на шиї у нього компрес з вати. Ми стали з ним удвох лаяти бджіл за те, що вони нас покусали. Потім прийшов Сергійко з розпухлим носом, і ми проклинали бджіл утрьох.
Раптом прибіг Гриць Якушкін:
— Хлопці, ходімо бджільницький інвентар робити.
— Це який ще інвентар?
— Будемо робити димар та сітки, щоб бджоли не жалили.
— Нас і так не пожалять, — кажемо ми, — ми це діло кинули.
Гриць почав умовляти нас.