Серед дикунів Нової Гвінеї
Шрифт:
Тубілець, який стояв на передку піроги, запалював один за одним ці пучки й освітлював поверхню води. На платформі був і другий тубілець з «юром» (остенем), футів вісім або дев'ять завдовжки, який він метав у воду, і майже кожного разу скидав ногою з юра дві або три рибки. Часто йому доводилося випускати юр з рук, і, коли це траплялося, пірога під'їжджала до юра, який плавав сторчма, занурившись у воду тільки на чверть. Юр зроблено так, що, занурившись у воду й захопивши здобич (рибки лишаються між зубцями), він підіймається з води сам і плаває, тримаючись майже перпендикулярно у воді. Третій папуас керував пірогою, сидячи на кормі.
5 січня
Я рушив у своєму човні на розвідку. Спостерігати за димом у горах — це єдиний спосіб визначити розміщення селищ, а ранок, коли тубільці готують їжу, — найсприятливіший час, щоб здійснити це. Як вітру нема, дим добре видно. Я визначив
Після обіду я пішов у Горенду. Перше ніж увійти в село, я посвистом дав знати про своє наближення. Я вже двічі переконувався, що цей знак запобігає загальному збудженню й дає час жінкам і дітям піти, бо кожного разу, коли я входив зненацька, бідні перелякані жінки кидались у кущі й ховались куди трапиться. Тепер, чуючи сигнали, вони знали, що «Маклай» почекає, поки жінки й діти підуть з селища. А я тим часом спочивав на старому стовбурі дерева, який знайшов біля цього селища. Відколи я вдався до цього методу, я виявив, що чоловіки приймають мене доброзичливіше, ніколи не озброюючись.
Тубільці поралися коло вечірньої страви, Туй, що сидів на барлі, здирав бамбуковим ножем шкуру з таро; коло нього на землі між камінням горіло багаття, і на камінні стояли два горшки. Один з них мав у діаметрі понад п'ятнадцять дюймів, другий — набагато менше; горшки були накриті листками хлібного дерева й зверху — шкаралупою кокосового горіха.
Коли вечеря була готова, я побачив, що варилося в горшках. Туй поділив його на три табори, взявши трохи таро, а також кілька пучків вареного листя. Мені запропонували найбільший табір, від якого я відмовився, але взяв один з пучків. Бажаючи дізнатись про його вміст, я приніс пучок додому й виявив, що тут загорнуто сарган, який варили в пучку листя, наперед спікши його минулої ночі.
В селищі я був недовго, бо помітив, що моя присутність чомусь небажана тубільцям, і вони чекають, коли я піду; і це після обопільного знайомства протягом трьох з половиною місяців у найближчому до мого дому селищі, де я звичайно бачу їх майже щодня. Я гадаю, що це добрий зразок недовірливості цієї раси. Знаючи, що в такому разі допоможе тільки терпіння, я більше не нав'язувався й повернувся додому [29] .
6 січня
<29
Записки з 5—10 січня взято з чернетки, що зберігається в Королівському історичному товаристві Австралії. Видимо, опрацьовуючи щоденники, Миклухо-Маклай викинув місця, які мали занадто особистий характер. Для нас вони становлять великий інтерес, бо яскраво характеризують силу волі й мужність великого мандрівника, так само як і важкі умови його життя на острові.
Чернетку щоденника повністю опубліковано в збірці творів М. М. Миклухи-Маклая, т. І, стор. 329–333.
Приступ пропасниці.
7 січня
Увесь день ішов дощ і було холодно. В мене почався приступ пропасниці, вже другий сьогодні. Дрож проймає дедалі частіше, кожні п'ять хвилин. Незважаючи на те, що я дуже тепло одягнутий (на мені дві фланельні сорочки, дві пари фланельних штанів, одна ковдра на колінах і друга на плечах), мені дуже холодно, і стає, все холодніше з кожною годиною, і дуже паморочиться голова.
Тільки міцно підпираючи лівою рукою чоло, я міг писати.
Весь день учора й до шостої години сьогодні я не годен був щось робити й міг тільки лежати й терпляче ждати з страшенним головним болем, коли закінчиться приступ. Близько шостої години мені стало краще, але тепер, десь через годину, я знову почуваю симптом нового приступу. Зазнавши три приступи протягом тридцяти чотирьох годин, я проковтнув чотири грами хініну (півграма кожна доза). Не тубільці, не тропічна спека й не густі ліси охороняють береги Нової Гвінеї. Могутній захист проти вторгнення чужоземців — це блідий холодний дрож, а потім палюча пропасниця. Вона підстерігає чужинців у перших променях сонця, у вогненній спеці полудня, вона готова схопити необережного на смерку; холодні бурхливі ночі, так само як і чарівні місячні вечори, не заважають їй атакувати безтурботних; але й найзавбачливішому лише в рідких випадках удається уникнути її. Спочатку він не почуває її присутності, та вже незабаром його ноги немовби наливаються свинцем, його думки уриває паморочення голови, холодний дрож проймає всі його члени, очі стають дуже чулі до світла, і повіки безсило заплющуються. Образи, іноді дивовижні, іноді сумні й повільні, виникають перед його заплющеними очима. Помалу холодний дрож переходить у гарячку, суху, безкінечну, образи набирають форми фантастичного танку примар. Моя голова занадто тяжка, а рука занадто тремтить, щоб писати далі. Тільки дев'ята година, але найкраще
8 січня
Пропасниця.
9 січня
Пропасниця.
10 січня
Пропасниця.
11 січня
Всі п'ять днів поспіль надокучала мені пропасниця. Вчора й сьогодні в мене було вже тільки по одному приступу в день, і сьогоднішній ранковий приступ був легкий. Я почуваю себе набагато краще, та коліна все ще тремтять. Не буду докладно описувати мій стан, але це корисно знати тим, хто надумає заїхати сюди. Ці п'ять днів у мене нестерпно боліла голова, і я відчував цілковиту відразу до їжі, або, точніше кажучи, до тієї їжі, яку я міг би дістати. Я нічого не їв, окрім чаю й холодного таро, що заміняє хліб, і дуже охляв. Але, не бажаючі кликати Улсона, я сам обережно спускався з ліжка на підлогу.
Якби я зіпнувся на ноги, то зразу впав би. Тільки за допомогою рук я міг виповзати на веранду, щоб тричі на день записувати метеорологічні спостереження. Всі ці дні я перебував у якомусь забутті й, мабуть, випивав хіну невчасно; це найбільше й спричинилося до того, що пропасниця так затягнулася.
Для того щоб, приймаючи ліки, донести ложку добре до рота, мені доводилось одною рукою підтримувати другу — так страшенно тряслися в мене руки. Вчора голова мені так паморочилася, що я не мав сил сидіти на стільці, а очі й чоло під час приступу помітно спухли. Сьогодні я вже можу рухатись, а пухлина на чолі коло очей де-не-де зникла.
Багато разів протягом цих днів до мене приходили тубільці. Не бажаючи, щоб вони знали про мою хворобу, я все-таки з'являвся коло дверей, але, щоб скоротити їх відвідини, я удавав серйозне обличчя й кидав їм трохи тютюну.
Протягом цих днів мене дуже дратувало скиглення Улсона з приводу нашого тяжкого становища. Він без кінця набридав мені, питаючи, що буде з нами, якщо моя хвороба виявиться тривалою? Коли я хворію, Улсон не дає мені найменшої користі. Я й сам не люблю, коли зо мною панькаються, і волію, щоб під час хвороби мене лишали самого, але Улсон щодо цього зайшов занадто вже далеко. За останні п'ять днів він жодного разу не спитав, чи хочу я їсти, й мені самому довелося наказувати йому скип'ятити для мене чай. Близько дванадцятої години прийшло кілька чоловік з Бонгу, запрошуючи прийти до них. Один з відвідувачів сказав мені, що дуже хоче їсти. Я йому віддав той самий кокос, який він приніс мені в подарунок. Спочатку сокирою, а потім донганом (кістяним ножем) він відокремив зелену шкаралупу горіха й попросив у мене табір (дерев'яне блюдо). Не маючи його, я приніс йому глибоку тарілку. Держачи кокос у лівій руці, він ударив по ньому каменем, горіх луснув саме насередині; придержуючи його над тарілкою, він розломив його на дві майже рівні частини, і вода вилилася в тарілку. До нього підсів товариш, і вони обидва, діставши з своїх торб по яруру (черепашці), почали вискрібати ними свіжу горіхову серцевину й вискрібану масу, що тягнулася довгими стрічками, опускати в кокосову воду. Незабаром уся тарілка наповнилася білою кашею; начисто вискрібані половинки шкаралупи перетворилися на горнятка, а ті ж таки ярури — на ложки. Страву цю приготовано так охайно, інструменти до того прості й доцільні, що я мусив віддати перевагу цьому способу їсти кокосовий горіх над усіма іншими, які я бачив. Тубільці називають цю страву «монкіля», і вона має дуже велике значення, коли вони частують когось.
Дарма що накрапав дощ, я пристав на запрошення тубільців Бонгу піти з ними, сподіваючись докладно оглянути селище, вважаючи, що моє знання мови вже посунулося досить, щоб зрозуміти пояснення багатьох невідомих мені ще речей. Я волів рушити до Бонгу в шлюпці. Берег коло Бонгу зовсім відкритий, і при великому прибої було ризиковано лишити шлюпку витягнутою на берег, бо приплив міг би викинути її на сушу. Проте над водою мені трапилося велике дерево, яке тубільці звуть «субарі», де я прив'язав шлюпку. Під'їжджаючи до берега, я кинув з корми великий камінь, що заступав мені якір, потім прив'язав шлюпку до дерева і, лишивши її отак у цілковитій безпеці, міг рушити до селища. Кілька тубільців, що стояли по пояс у воді, дожидали мене коло борту, щоб перенести на берег. Коли я зібрався йти до селища, один з хлопчиків побіг туди повідомити, що я підходжу. За мною йшло чоловік з двадцять п'ять тубільців. Від піщаного берега вела досить добре вторована стежка до селища, якого з моря не було видно. За п'ять кроків до перших хатин ще непомітно й нечутно ознак населеного місця, і тільки біля крутого повороту я побачив покрівлю першої хатини, яка стояла біля самої стежки. Минувши її, я вийшов на майданчик, оточений десятьма хатинами. На початку щоденника я вже описував у загальних рисах хатини папуасів. Вони складаються майже з самої тільки покрівлі, в них дуже низькі стіни й невеликі двері. Вікон немає, і всередині завжди темно. Єдині меблі в хатині — піл.