Шалене танго: істеричний роман

Фабіцька Йоанна

— От блін! Зуб злама-а-ався-а-а!!!

* * *

Під дверима помешкання відбувався справжній цирк. Хтось енергійно грюкав у них. Нарешті до кімнати влетіли Уля із Сарою, яких запустив Гуцьо, а за ними — кілька папараці. Дівчата, напівпритомні від збудження, стискали в руках свої мобілки й дивилися на їхніх екранчиках передачу.

— Ти це чула?! — вигукнула Сара й кинулася до Ядзі. — Чула, що він сказав?! Він сказав… сказав… що кохає тебе! Тримайте мене, бо я зараз знепритомнію.

Сара обвіювалася кухонною ганчіркою, діти аплодували.

Уля шморгала носом, а фотографи клацали фотки, як скажені.

Ядзя відчула, як під повіками запекли сльози. Горло в неї так стиснулося, що вона ледве вимовила:

— Ідіотки, а ви й повірили… — Вона ридала. — Це все напевне було спла… спла… сплановане-е-е!

Подумала, що коли вона зараз ніде не заховається, то її охопить справжній розпач. Швидко розглянулася по всіх кутках, у яких аж роїлося від людей. Недовго думаючи, Ядзя схопила коц, натягла на ноги хутряні чобітки й вийшла крізь вікно на дах, водночас захряснувши за собою маленький шпінгалет, відрізавши цим шлях усім, хто хотів податися за нею.

* * *

На іншому кінці міста, у відділенні інтенсивної кардіотерапії, пані Іренка помішала цукор у склянці з бордовою рідиною. Облизала ложечку й заховала її до кишені свого сестринського халата. Замкнула кабінет на ключ і почалапала до палати № 5, де лежав такий любий її серцю пацієнт.

— Компотику принесла, — сказала, обережно зазираючи досередини. — Вишневого. А вишеньки із власної дачі.

Едвард звівся на лікті, і всі трубки, що стриміли в нього з носа, зап’ястків та шиї, примусили медичну апаратуру видати пронизливий писк. Медсестра підійшла до залізної коробки й щосили гепнула кулаком у корпус. Пищання припинилося.

— Кара Божа із цим мотлохом… — зітхнула вона й присіла на краєчку ліжка.

Едзьо зашарівся від такої несподіваної близькості жінки й намагався заховати під ковдрою телевізійний пульт. Пані Іренка лише зараз помітила ввімкнений телевізор, у якому був стишений звук.

— А це що таке? Казав лікар, щоб не дивитися. Тиша має бути, спокій. Відпочивати треба. Ой, пане Едзю, бо я тут біля вас ляжу й пильнуватиму, як не будете слухатися.

Вона грайливо посміхнулася й нахилилася над засоромленим пацієнтом так низько, що той побачив її повні груди, котрі насилу поміщалися в ліфчику. У нього зашумувало в голові, тому він швидко перевів погляд на підвіконня, де стояла бляшана качка, наповнена сечею. Таке скерування думок на прозаїчну фізіологію дозволило йому трохи заспокоїтися.

— Ой, ну й роззява ж я! — Жінка ляснула себе по лобі. — Та ж я температуру прийшла поміряти, а термометр забула. Хи-хи-хи!

Вона крутнулася на п’ятці й ледь не підстрибом вибігла з палати. Едзьо негайно скористався нагодою, щоб увімкнути в телевізорі звук. Ципріян саме освідчувався Ядзі в коханні, і коли Іренка повернулася, тримаючи в руці термометр, то переконалася, що цього разу апаратура виє не безпідставно.

— Та що тут діється! — загриміла вона, справді сердячись. — Ну що за вперта людина! Бачу, доведеться вас особисто пильнувати.

Поправила Едзеві крапельницю, підіткнула ковдру і, не зважаючи на норовистого пацієнта,

сіла на ліжку.

— Тільки щоб нового інфаркту не сталося, бо піду собі. — І вона кокетливо підморгнула.

Едзьо підкрутив вуса.

— Із вами я згоден навіть на клінічну смерть. А вишеньки на дачі — це який сорт?

13

Літня добродійка вийшла зі своїм пекінесом на вечірню прогулянку.

Погода була приємна, хоча тримався легенький морозець, але не такий, щоб її старі кістки протестували. Тож цього разу вона вирішила пройтися трохи далі, ніж зазвичай — до кінця своєї вулички, а потім звернути ліворуч. Уже за рогом помітила, що перед поблизькою блакитною кам’яницею щось відбувається. Там стояв великий кран, навколо ще кілька машин і чималенький натовп роззявляк.

«Певне, пожежа», — подумала вона й наддала ходу, аби нічого не проґавити.

Вона обожнювала всілякі трагедії та нещастя. Особливо, коли за ними можна було спостерігати на безпечній відстані. Але тут нічого не горіло.

«Може, це самогубця?». Вона з надією підняла голову й мало не скрикнула від радості. На даху будинку сиділа зіщулена постать. Проте звідси не було видно, чоловік це, чи жінка.

Літня пані взяла Нюня на руки й енергійним кроком попрямувала на другий бік вулиці.

— Це він чи вона? — звернулася вона до когось поруч.

Хлопець у хутряних навушниках обернувся в її бік.

— Баба. Певне, якась криза в неї…

— В ім’я Отця й Сина! — Пані швидко перехрестилася. — Тобто, вона стрибатиме? Ходи, Нюню, відійдемо, бо ще нам на голову впаде.

Вона ніжно погладила песика.

— Яка в нього морда смішна. — Хлопець простягнув руку. — Яка це порода?

— О, дивіться-но, морда! У самого морда. — Власниця песика була страшенно обурена такою безпардонністю незнайомця. — Це пекінес, китайська порода. Його предки жили при дворі імператорів! А руки принаймні чисті? То дам погладити.

Але Нюневі довелося почекати на пестощі, бо на тиху вуличку з виском гальм в’їхала червона машина, а відразу за нею аж два автомобілі з логотипом каналу, якого вона ніколи не дивитиметься, бо там, кажуть, самі масони працюють. Із червоної машини вискочив якийсь пан у смокінгу й почав бігати туди-сюди. Ще й підстрибував при цьому, наче йому земля під п’ятами горіла!

— То я так дивлюся, що він, певне, до неї клинці підбиває, га? — знову запитала вона в хлопця й підступила ближче, бо завжди краще спостерігати за чиєюсь смертю, коли ти не сам.

— Атож, атож, — підтвердив новий знайомий. — Це той чувак з телебачення, але й вона міцний горішок. Певне, якогось коника їй викинув…

Літня пані хвилинку постояла, несхвально спостерігаючи за біганиною красунчика. І на що воно схоже, щоб отак лазити й розмахувати лаписьками. Колись то все із честю залагоджувалося. Раз-два, отрута або револьвер, та й по всьому. А ці сучасні мужчини вже зовсім не знають, як до чогось підійти. Відкрила торбинку й трохи в ній понишпорила. Нарешті простягнула на долоні хлопцеві, що стояв поруч, дві цукерки в кольорових папірцях.