Шлях Абая
Шрифт:
І ось до Абая прибуло кілька поважних старійшин нібито для того, щоб засвідчити йому свою пошану, «віддати салем». Це були: Бегеш — з кереїв, Серке — з уаків, Камбар — з найманів та сибанів, Калі — з каракесеків, сяовом, представники всіх чотирьох арисів, стовпів Середнього Жузу. Разом з ними прийшов і Айткази, що вславився як один з найспритніших людей так званого «внутрішнього лісового району». Його прихопили з собою, головно тому, що він особисто був знайомий з Абаєм, частенько бував у нього в гостях.
Перше слово і тут належало Бегешу. Розпочавши, як завжди, здалека і тільки поступово, манівцями наближаючись
— Страшно подумати,— казав він,— що станеться, коли така високоосвічена людина, як Абай, зрадить своє благородне призначення народного проводиря на шляхах істини і добра! Що станеться з неосвіченим темним народом, якого залишить напризволяще його наставник? Та й що таке, по суті, народ? Він тоді тільки може називатися народом, коли на чолі його стоять достойні люди, а народ, позбавлений проводиря, втрачає гідність свою, стає мінливим, як марево, тане, як сніг, розпадається на порох. А хіба люди, достойні очолити народ, народжуються щодня чи навіть щороку? Багато в поміж нас людей, які язиком аж до місяця сягають,— закінчив своє слово Бегеш,— а руками і тушканчика не здатні піймати.
В короткій відповіді, віддаючи належне красномовству Бегеша, Абай висловив йому гірку правду, ніби пародіюючи пишну мову аксакала:
— Якщо навіть і правда, Бегеш, усе це, про що ти зараз говорив, то є ж і важча журба у мого багатостраждального серця. А що ти відповіси, коли тобі скажуть: краще бути соломою від пшениці, ніж зерном вівсюга; краще бути останнім серед добрих людей, ніж першим серед негідників!
Після такої відсічі Бегеш розгубився і не знав, як відповісти.
І тоді в розмову встряв Айткази. Він нагадав поетові власні його слова:
Життю не будеш ти радий, Як не дурний і не п’яний.Щоб довести, що він недарма читав і слухав Абаєві вірші, Айткази повів мову про те, як багато печалі уготовано в теперішньому житті чесній людині. Потім він спритно перейшов на те, що нехай, мовляв, народ наш і поганий, проте він свій, рідний; нехай наші люди темні, а, проте, вони наші. Якщо вже людина мудра й гідна не стане прощати своєму народові його гріхи, то на чому ж тоді стояти світові?
— Я старанно вивчав ваші повчання, Абай-ага. Здається, є у вас і такий вислів: «Відповідати добром на добро зуміє кожен, а відповідати добром на зло здатна тільки мужня людина». От і прийшов до вас наш народ, Абай-ага, як до людини мужньої і мудрої!
Айткази щиро поважав Абая як мудреця, поета і незвичайну людину. І Абай, обмірковуючи свою відповідь, допитливо глянув на нього. Невисокий на зріст, з широким круглим обличчям, відкритим лобом і розумними ясно-карими очима, Айткази подобався Абаю. Але зараз не час був для щирих почуттів і одвертих розмов…
— Уразбай не та людина, якій слід прощати,-— сказав Абай, відкинувши всякі алегорії.— Ніхто з вас не знає Уразбая так, як знаю його я. Це людина, що своє злочинне свавілля перетворила на непорушний закон. Не Уразбай його ім’я, а лиходій! А у відповідь на мій вислів, який ти мені нагадав,
Серке завжди любив слухати Абая. Відколи Абай на торішньому Аркатському з’їзді осоромив перед його рідними уаками знатних верховодів свого роду, Серке й у вічі, і позаочі захоплювався поетом. Влучний удар, завданий Абаєм красномовному Айткази, він зустрів веселим сміхом і щиро вигукнув:
— Якщо хто з казахів і гідний бути названий могутнім деревом, що благодатну тінь народові дає, то тільки ви, дорогий Абай-мірза! Чого вартий наш Середній Жуз, якщо ми вас, єдиного, не зможемо вберегти від підлих і злих людей! Ось через те й прийшли ми сюди, щоб стати щитом вашим!
Але Абай не був ласий на похвали.
— Гідність тільки тоді гідність, коли її свято оберігають. Подумайте, що залишиться від неї, якщо почнемо ми її топтати, змішувати її з брудом, вбивати приниженням!
І Абай додав вислів преславного Сааді: «Легко розбити рубін Бадахшана, але спробуй з’єднати його із скалок!»
І тоді заговорив Калі, давній Абаїв знайомий, міський казах з каракесеків; співгромадяни поважали його як людину розумну і досвідчену. Мудрим словам Сааді він протиставив вислів іншого великого поета Сходу.
— Ви пам’ятаєте, напевне, Абай-мірза, слова Фірдоусі: «Не чіпай мурашки, що зерно на собі несе, адже вона бореться за життя, а життя таке прекрасне!» Ось і я хочу вступитися за вас, як за мурашку, що несе на собі зерно знання для рідного народу. Думаю, звинувачувати мене за це не можна. Та й не заради розваги з’їхалося сюди стільки людей. Звичайно, слів на світі багато і говорити можна без кінця-краю. Проте сподіваюся, ми не будемо своїми промовами доводити, що уста — ворота, а слова — вітер. Якщо вистачить у нас глузду й уміння, то ми розсудимо обидві сторони. Встановимо, хто правий, хто винуватий, приведемо у відповідність добро і зло. В цьому й повинна виявлятись наша гідність, як представників Середнього Жузу, в цьому і сіль усіх розмов наших.
Хоч у словах Калі і звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…
А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.
Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:
— Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб — благодать божа!
Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:
— Ти кажеш, Бегеш, що хліб — це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…