Шлях Абая
Шрифт:
І ось, коли під пагорком жигіти вже літали на конях, на всьому скаку підхоплюючи з землі монету, коли скрізь уже закипали безтурботні веселощі, в самісіньку гущу святкового натовпу вскочив на стомленому коні Сеїт, а за ним — двоє його вірних друзів, відомих в окрузі жигітів. Це також були не баї і не багатії, а прості, статечні, чесні люди. Один із них, Жомарт, походив з тогалаків, а другий, Омар, з саків. Обидва вони були ровесниками Сеїта, обидва навперебій закликали його до себе погостювати, обидва були аматори-борці, обох їх шанували всі аули в долині Еспе. Зараз вони примчали сюди слідом за Сеїтом, розхристані, розпатлані, без шапок.
Побачивши
— Що з ними таке? Певно, щось скоїлося? Куди це вони так поспішають? Яку чорну звістку принесли?
З-поміж аксакалів з сак-тогалаків і жуантаяків, що зібралися тут, так само не було жодного багатого або впливового аткамінера. Серед них був і славний Базарали із своїм улюбленим земляком, найближчим другом Сеїта, сміливцем Абди…
Під’їхавши до аксакалів, Жомарт громовим голосом розповів їм про жахливу розправу, вчинену Уразбаєм над Сеїтом. Йому гнівно підтакував Омар:
— Народ ви чи останні тварюки, ви, жигіти? Чи вистачить у вас мужності, щоб помстити ся одноокому людожерові, чи нема у вас більше ні честі, ні совісті? Невже будемо ми сидіти склавши руки і покірно терпіти його злочини?
Жигіти, почувши про те, що сталося, облишивши ігри і з зрізними вигуками почали збиратися на конях біля підніжжя горба. Проте старійшини не квапилися остаточно щось вирішити…
Базарали прибув до сак-тогалаків тільки учора. Тут жили його родичі по жіночій лінії: матері цілого покоління тогалаків були дочками жигитеків. Тим-то Базарали зустрічали тут з привітністю і любов’ю і величали нагаші — дядечком. Жомарт і Омар кинулися до нього по допомогу:
— Дядечку, бачиш, мирний наш народ розгубився, не знає, що робити! Вкажи нам путь! Скажеш: «Ляжте кістьми!» — ляжемо! Наказуй, говори!
А Базарали і без того ледве стримувався. Його серце болісно билося, клубок підступав до горла. Страшенно обурений новим злочином Уразбая, він до болю зціпив зуби, важке дихання розпирало йому груди. Базарали бачив, що всі навколо, і старі, і молоді, дивляться на нього з нетерпінням і надією. Вимогливі голоси звучали дедалі гучніше, зливаючись у суцільний гул. І тоді, ніби прокидаючись від важкого сну, стрепенулася його світла душа. Сидячи високо над натовпом на своєму величезному старому коні, що вирізнявся з-поміж інших коней гордою поставою голови, Базарали підвівся на стременах і, звертаючись до народу, заговорив так гучно, що голос його линув далеко-далеко.
— Ви просите у мене поради, як у найближчого родича, доблесні жигіти, а я стою тут, глибоко засмучений. Хоч думка моя птахом лине вперед, тіло моє сковане тяжкою недугою, від мене залишилися самі кістки. Але ви, брати, знаєте самі, як я чинив, коли був ще в силі! Чого ж ви ще очікуєте? Хіба є серед вас хоч одна людина, яка б не потерпіла від Уразбая? Хто з вас не проливав поту в нього на роботі, не одержуючи взамін нічого, окрім товчеників і лайки? Над ким із вас не глумився він? Кому не погрожував розправою? Ви все прощали йому, от він і вирішив, що йому все дозволено, все зійде з рук!..
Сила-силенна вершників, що розтяглися від вершини Бозбіїк аж до рівнини далеко внизу, пильно слухали Базарали, а він гримів, все дужче напружуючи голос.
— Чи знайдеться нарешті хоч один доблесний муж, хоч один славний рід, який став би одноокому впоперек дороги, дав би йому нарешті по руках, чи так і вислизне від вас неушкодженим цей чорний диявол? Ні, не можна, щоб він лишився цілий і здоровий! Помстіться йому за народ, за відважних жигітів, помстіться йому за Абая, шанованого
Й одразу сила-силенна вершників з вигуками: «Вдар! Налітай! Де ти, аул Уразбая?» — ринули вниз по рівнині. Широкою лавиною неслися месники з соїлами, укрюками, шокпарами, піками, якими їх озброювали дорогою різні аули. Жомарт, Омар і Сеїт летіли попереду лавини. Сам Базарали неспроможний був взяти участь у наскоку і залишився на пагорку з невеличкою купкою дідів-аксакалів. Вручаючи Абди свою восьмигранну камчу з вплетеним у неї свинцем, Базарали сказав:
— Розбий цією камчею голови десяткові супостатів! Без того не вертайся назад!
Діставшись до аулів Уразбая, грізні месники розтрощили їх ущент. Вони забрали з собою тритисячний табун, що належав Уразбаю та його синам; спустили з припон лошат, і ті злякано порозбігалися; ударами дубців зруйнували юрти, побили всіх чоловіків, що були в аулах.
Ураганом пронеслися п’ятсот вершників, змітаючи все на своєму шляху. Уразбай, його сини і родичі не тільки не вчинили ніякого опору, але з остраху поховалися хто де міг. Сам бай сховався під периною в юрті молоденької токал[ Токал — молодша дружина.] .Побачивши, що він сам не свій від переляку, вона сховала його від розлючених месників, прикидавши купою ковдр і подушок…
Цей навальний, сміливий наскок був справжнім судом народним, який нарешті покарав Уразбая. Якщо досі Уразбай безкарно піднімав руку на свій народ, то сьогодні він на власній шкурі зазнав усю силу його гніву і всю міць його караючої руки. Якщо до цього дня він прирікав тисячі людей на сльози і злидні, то сьогодні ці люди примусили його самого плакати кривавими слізьми над розгромленим своїм багатством.
Весь народ сак-тогалаків і жуантаяків був одностайний у своєму справедливому гніві проти Уразбая. Тільки декілька баїв, побоюючись помсти поваленого лиходія, почали поквапно відмежовуватися від учасників наскоку. Одні з них були сватами Уразбая, другі — його приятелями, треті — співучасниками його злочинів. Немов злодії, втекли вони з аулів свого роду.
Так через рік після подій у Кошбіке народ, що довгий час мовчки терпів утиски від Уразбая, здійснив над ним суворий свій суд.
2
Дармен, який їздив у справах до аулу Базарали, повернувся звідти схвильований і захоплено, з усіма подробицями, розповів Абаю, Баймагамбету і Муха про розправу, вчинену тогалаками над Уразбаєм. Він сяяв від радості, що приніс Абаю таку чудову звістку.
Базарали казав:
— Я не тямив себе від радощів, коли побачив з вершини пагорка, як п’ятсот вершників з бойовим покликом ринули в степ так, що аж земля задвигтіла. Я подумав: «Уже коли я дожив до такого щастя, коли дано очам моїм побачити народний гнів, то нема про що мені в житті шкодувати і нічого більше бажати!» Ніби раптом десь поділося все, що довгі роки лежало каменем на серці, і я випростався і виріс. Адже з минулого року зовсім пригнуло мене лихо, а тепер, ніби після єдиного помаху крил, злинув я в недосяжну височінь! Може, й не судилося мені дожити до нових радісних днів,— дедалі більше мучить мене моя недуга,— але я вже не боюся смерті, бо мрія моя здійснилася!..