Шлях Абая
Шрифт:
— Безцінний ага, любий!
— Дорогий наш ага!
— Ох, стану я жертвою за тебе, рідний!
— Краще б це зі мною сталось!..
Опам’ятавшись і засмучено міркуючи про подію в Кошбіке, Дармен розгадав причину ганебного покарання, до якого вдалися вороги.
— Ти постраждав за свої свідчення на Аркатському з’їзді! За совість і честь, за добре ім’я людини! За те, що був найкращим і найсправедливішим,— ось за що ти постраждав від лиходіїв! Опора і слава наша, дорогий напутнику мій…
У ці дні в Шакпак прикочував
Магаш, Какитай і Баймагамбет, коли проїздили повз цей аул, запримітили схованого у заростях шелюги осідланого коня. Відчувши щось лихе, вони підкралися ближче і пізнали цього чудового коня. Колись він належав Акилбаю, потім його випросив Азимбай і через якийсь час подарував Уразбаю. Під животом у нього ховався відомий уразбаївський поплічник, конокрад Кийким. Його відразу можна було пізнати по носу, що своєю формою нагадував серп.
— Стій! — гукнув йому Какитай.
Кийким скочив на коня і помчав геть. Жигіти кинулися навздогін, але втікач не дав їм і пороху нюхнути з-під копит. Миттю щез. Було ясно, що Уразбай послав до Такежана негідника Кийкима розвідати, що збираються робити Абаєві прихильники.
Жигіти поспішили повернутися в аул. Задихаючись від гніву, ввійшли вони до Абаєвої юрти. Всі ці дні нерухомо і мовчки лежав він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.
— Ну, що ще трапилося? Кажіть!
Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:
— Дай шапку!
Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:
— Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!
І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:
— Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!
— Куди поїдемо?
— Туди! — Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.
Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.
— Що сталося? Куди поїхав Абай? — спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.
Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:
— Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…
Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:
— Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!
І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.
Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета,
— Агатай![ Агатай — шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? — загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.
— Відійди! — крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.
Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.
— Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..
Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.
— Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! — кричав він, голосно ридаючи.
Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.
— Заспокойся, Абай,— сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.— Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!
Почувши ці слова, Абай розгубився.
— Ось хто страждає ще більш за мене! — вигукнув він.— Сердешна моя, як міг я тебе забути…
І Абай повернув коня.
Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,— йшла до нього.
Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:
Бідняк з найбідніших — я, Гне мене туга моя. Опори шукаю я, А де вона, де вона?! У серці — горя змія, Відради воно не зна. Скорбота моя важка. Горе я п’ю до дна. Син не прокинеться мій. Навік одинокий я. Рідна, Магіш, зрозумій!І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.
Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.