Шлях Абая
Шрифт:
Наприкінці зими затонський вантажник Сеїт хворів на тиф, а коли вичуняв, то, як і завжди під час навігації, найнявся вантажити баржі і пароплави. Раніше він міг працювати за двох, але тепер незвичайна сила його підупала. Не було вже колишньої міцності у спині і в руках, а ноги, коли він ніс вантаж, тремтіли і підломлювались.
І без того невеликий заробіток Сеїта став зовсім мізерний. Друзі, товариші, рідні, дружина радили йому поїхати на літо в рідний степ, щоб набратися здоров’я.
Отак і вийшло, що Сеїт через багато років знов опинився в аулі роду Тогалак. Він гостював тут уже місяців зо два, пив кумис, набирався сил. Коли аули знялися з гірських пасовиськ, щоб знову перекочувати на рівнину, він уже досить поздоровшав, на жовто-сірому обличчі
Хоч Сеїт жив у місті бідно, важкою працею заробляючи собі на хліб, проте, коли в його домі з’являвся гість, він, як то кажуть, ставив ребром останню копійку. Він свято додержував звичаю вантажників, щедрих і гостинних бідняків: взимку і влітку степові гості, які приїздили в місто під час забою худоби або ж щоб продати щетину і шерсть, заповнювали будийки й двори затонських робітників.
Під пласким дахом низенького Сеїтового будиночка в затоні постійно гостювали земляки. Інколи люди наїжджали до нього цілим караваном, ледве вміщаючись із своїми верблюдами, саньми, вантажем на його маленькому дворику.
Бувало, Сеїт не мав змоги почастувати їх не тільки м’ясом, ба навіть і хлібом. Але й тоді, позичивши трохи грошенят у сусіда-казаха або ж у росіянина-вантажника, господар гостинно зустрічав і проводжав земляків, а потім з мізерного свого заробітку якось сплачував борг. Але це не засмучувало Сеїта, який мав не тільки могутню силу, але й веселу, широку вдачу.
За таку вдачу і добре серце щиро полюбив Сеїта Дармен. Як і інші робітники затону, Сеїт дуже привітно приймав у себе вправних співаків, домбристів, поетів — Дармена, Альмагамбета, Муха. Дзвінка триструнна семипалатинська домбра висіла в його домі на почесному місці. Якщо дорогі гості довгий час не приїздили, Сеїт непокоївся, нудьгував за ними. Адже саме від них приходило до робітників затону пісенне слово Абая…
У рідкісні хвилини відпочинку, лежачи на спині і поклавши поперек грудей свою звучну домбру, Сеїт голосно наспівував Абаєві пісні, які були в ту пору на вустах усіх казахів гір і рівнин. Співав Сеїт під свій власний акомпанемент і татарських пісень, мугикаючи якісь мотиви без слів. Відпочиваючи в аулах рідного Тогалака, Сеїт ще радніше наспівував пісень, звеселяючи і забавляючи всіх тих, хто тільки бажав його слухати. Численні бідняки, які приїздили до Сеїта в місто, як у свій власний дім, старалися тепер навперебій віддячити йому за щедру гостинність. Один ставив Сеїту кумис, другий частував його кисляком і ряжанкою, третій різав для нього ягня або козеня. Невтомного співака і непереможного силача Сеїта полюбили всі, і його радо приймали в кожному домі цілої округи.
У тогалаків було мало землі, тому аули їхні стояли тісно один біля одного. З тогалаками були споріднені саки, одне з відгалужень спільного багатолюдного роду, інколи самі назви цих родів вимовлялися: «Сак-Тогалак». Жили вони немовби єдиною сім’єю, в мирі і дружбі. Вони не затівали розбрату, не крали худоби, не влаштовували наскоків, берегли своє чесне ім’я. І хоч у сусідніх сильних родах Есболат і Олжай було чимало баїв-насильників, охочих до суперечок і розбратів,— не так легко було чинити розправу над багатолюдними і дружними родами. Тим-то й уникали заводії зіткнення з сак-тогалаками.
Якось один жигіт-бідняк з роду Есполат, Айса, Сеїтів добрий знайомий, запросив його до себе. Сеїт вирушив в аул Айси, що був неподалік аулу високославного Уразбая. Тут, у домі свого ровесника, він співав і веселився у товаристві наймитів і пастухів. Хоч Сеїт не мав сильного голосу, він співав приємно і м’яко і здавався своїм невимогливим слухачам справжнісіньким артистом. Він зумів захопити їх піснями Абая; з його вуст линули слова, досі не відомі тутешнім чабанам, доярам, табунникам, скотарям. Інколи він співав під звуки домбри, іноді переказував пісні речитативом, і прекрасні вірші журчали, як струминки живого джерела. Ось Абай глузує з волосного управителя, із зажерливого, багатія, викриває їх гострою насмішкою; ось він таврує ганьбою аткамінерів, верховодів ворогуючих груп
Вийшовши прохолодного вечора разом з жигітами на зелений моріжок, Сеїт показав їм і своє молодецтво, і силу в боротьбі. Він поклав на обидві лопатки трьох най-сильніших жигітів роду, спеціально відібраних Айсою для цього змагання. Одного по одному брав їх Сеїт на спину, потім перекидав через плече і шпурляв на землю, ніби шапку, примовляючи: «Ось так вантажники борються!»
Вранці стало відомо, що у колодязь, водою якого користувались усі околишні аули, звечора провалився верблюд. Сеїт з Айсою відразу вирушили на місце події. Колодязь і верблюд належали Уразбаю, а тому його підручний, конокрад Кийким, зігнав жигітів з усіх аулів. Багато чоловіків безтямно метушились і заважали один одному, марно намагаючись витягти з глибокого колодязя важкого старого верблюда. Щоб домогтися успіху, потрібна була не тільки велика сила, але й спритність.
Люди вражено дивились, як Сеїт, вхопивши великого багатопудового верблюда за голову, потягнув його з колодязя; решта витягали його тулуб, підклавши аркани йому під черево. Тепер треба було очистити колодязь, вичерпати з нього всю воду, щоб натекла нова, свіжа. Адже на шляху до осінніх пасовищ не було більше жодної водойми…
Вичерпавши колодязь майже до дна, стомлені люди сіли відпочивати і почали просити Сеїта, щоб він ще раз заспівав пісень і «повчальних слів» Абая, які так сподобались їм напередодні. Сеїта не довелося довго просити, він охоче заспівав вірш Абая «Алистан сермеп». Він то розтягував слова, то переходив на швидку грайливу сиі-вомовку, цілком віддаючись ритмові пісні. Захопившись словами улюбленого поета, Сеїт не помітив, що і жигіти, і старі люди, які стояли навколо нього, раз у раз зніяковіло і трохи злякано позирають убік. Нарешті, відчувши, що люди перестали його слухати, Сеїт прискорив темп і закінчив пісню на різкій високій ноті. Обернувшись туди, куди було звернено всі погляди, він раптом побачив Уразбая, який сидів на ситому білому коні, гнівно втупивши у співака своє єдине око з-під насунутої на самісінькі брови білої заячої шапки.
Уразбай не відповів на привітання Сеїта. Міцно стиснувши нагая у руці, він гнівно крикнув:
— Чиї слова приніс ти, голодранцю, в мій аул?
— Чиї слова я приніс? — не зрозумів запитання Сеїт.— Про що ви говорите, баю?
— Ти що, відмагатися надумав? Я все чув на власні вуха!
Тільки тепер зрозумів Сеїт, що саме мав на увазі Уразбай, і весело розсміявся:
— Он воно що, ви запитуєте про вірші Абая, які я тут співав. То така вже у мене звичка. Я співаю їх в аулі та й у місті згадую частенько. Попросили мене добрі люди, я й заспівав. На те вони й написані, щоб їх співати. Що накажете ще ними робити, добродію ласкавий?
— Ану, спробуй повторити бодай одне слівце! — загрозливо промовив Уразбай.
— Якщо ви просите повторити, повторю.
І Сеїт почав читати напам’ять вірш Абая «Нема дум інших у бая», написаний торік. Сидячи навпочіпки і повернувшись усім своїм могутнім корпусом до Уразбая, Сеїт кидав гнівні слова в обличчя лиходієві, якого зневажали всі чесні люди його народу. Здавалося, сам Абай вклав у руки Сеїта соїл і благословив його на боротьбу.
Багатство пан збира затим, Щоб ним себе хвалить, Щоб в очі людям тикать ним, Щоб їм не дати жить. Усіх, хто поруч (хоч з крильми!), Свиня вважа свиньми: Мовляв, всіх купимо, як їм Дамо помиїв ми. Сьогодні совість, розум, честь Шукать у нас не смій, Кинь баю золото у гній — Він буде їсти гній…