Шлях Абая
Шрифт:
Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.
Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:
— Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!
І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:
— Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий
У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:
— Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!
Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:
— Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…
Абай говорив тепер навмисне повільно, щоб Самалбек встигав записувати його слова в протокол. Знаючи, що біям для винесення вироку потрібні точні відомості про загарбання тобиктинцями пасовищ Уака, Абай закінчив своє свідчення історичною довідкою:
— Я вже сказав, що перший силоміць забрав землю уаків мій батько, Кунанбай. Він загарбав урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай і оселився на них тоді, коли мені було одинадцять років. Тепер скажу, коли саме і хто, наслідуючи його приклад, захопив інші спірні землі. Ось перед вами сидить Жиренше, власник тисячоголового табуна. Це його батько Шока силоміць забрав в уаків Більде, місцевість Акжал і самовільно оселився там, коли Жиренше було шістнадцять років. А ось присутньому тут Абрали було дванадцять років, коли його батько захопив Обали і Когали. Уразбаю було п’ятнадцять років, коли його батько Аккули привласнив Каракудук і Терекудук. Полічіть, скільки років минуло з того часу, і ви точно знатимете, коли сталося загарбання земель. Коли ж ви, бії, і після мого свідчення скажете, що знедолені кокенці не мають права вимагати свої землі, то вас покарає бог! Я закінчив!
І Абай важко опустився на стілець, поданий Самалбеком. Витягнувши з кишені бешмета велику білу хустину, він почав витирати піт з лоба.
Жодея тобиктинський верховода не наважився виступити після Абая. Вони зрозуміли, що «суперечку» безповоротно вирішено: з’їзд не міг не зважати на правдиве свідчення Абая, яке він дав всупереч інтересам свого власного роду!
І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування,
Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.
— Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] — вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.
Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:
— Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!
— Ех, Уразбай,— посміхнувся Абай.— І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.
Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.
— Пане Абай,— сказав він, злісно вищирившись,— ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,— кращих людей роду!
Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?
Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.
— Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!
— Правлю, бо народ мене обрав.
— Не народ, а хабарі твої тебе обрали!
— Наступні вибори покажуть, чого я вартий,— пихато сказав Самен.— У всякому разі, не раджу вам змагатися зі мною.
На кінчику його носа звисла велика крапля поту, веснянкувате обличчя зблідло. Тремтячи від злості, він відійшов до Уразбая, який очікував його.
Вони пішли поряд, розлючені, затаївши у душі помсту. До них приєднався і Єсентай, який, поки Абай промовляв, сидів віддалік. Він мовчки ступав, готовий здійснити разом з ними які завгодно їхні наміри.
— Я попереджав вас, що кровний ворог наш недалеко, що він — поряд,— казав Уразбай.— Це Абай. Настав час вирішувати, що робити нам з лютим ворогом нашим…
— А хіба не підказав нам це тюре Азимхан? — озвався Самен, допитливо дивлячись на Уразбая.
— Добре, що нагадав! — вигукнув Уразбай, ласкаво обнявши Самена за плечі.— Ні, недарма тюре Азимхан вклав мені в руку зброю! Я виконаю його побажання, його волю!.. От тільки…— І Уразбай у безсилій люті почав кусати собі пальці.— Ех, прогавив я час!
Самен зрозумів, на що наважився Уразбай, і від радощів йому аж подих перехопило.
— Не все ще втрачено, Уразеке! Ще є чар…— заговорив він.— Маковецький зараз виїде до степових волостей, а через двадцять днів повернеться до нас, у Тобикти. Він наказав мені на цей час виставити юрти, готувати волость до виборів. Хіба це не слушна нагода розрахуватися з Абаєм?
— Але чи поїде Абай на вибори? — усумнився Уразбай.
— Поїде. Він із шкури лізтиме, щоб я не пройшов у волосні. Тут ми його і накриємо!