Шлях Абая
Шрифт:
Метушня, що цілих десять днів відвертала Абая від його занять, вщухла; потроху заспокоювалася бліда від турбот Айгерім. Її привітне обличчя знову порожевіло, знову чувся в домі її дзвінкий, співучий сміх. Тепер вона інколи навіть просить Абая розповісти про те, що він читає, і Абай, закривши товсту книжку, потім провівши пухлими пальцями по напівприкритих повіках, починав розповідати напрочуд жваво і цікаво! Айгерім зробить ледь помітний знак Злісі, та побіжить до Макен, Дармена, Хасензі-мулли, і всі, затамувавши подих, слухають. А Абай говорить про чудові теплі країни, де вічно сяє сонце, про незвичайних людей з прекрасним обличчям і благородною душею, про сміливих і гордих борців із злом. Ці доблесні герої не бояться своїх ворогів, сила яких хоч і височить перед ними, немов чорна гора, а підступність і злість їхні невичерпні.
Сьогодні, сидячи біля столу, Абай читав книжку французького письменника. Раптом двері кімнати розчинились,
— Їду з міста до своїх, ледве дістався до вас, хоч у дорозі двічі заночував. Кінь мій зовсім охляв.
— Та ти зовсім замерз,— занепокоївся Абай, душевно настроєний до жигіта.— Хіба ж жарт — такий холод настав! Ти скинь швидше чапан, він у тебе весь проморозився! — І, обернувшись до жінок, Абай гукнув: — Айгерім, Макен! Готуйте швидше чай, курт та з обідом покваптеся! Адже Абди котрий вже день на морозі, подбайте про нього як слід!
Абай запитав про уаків, через землі яких проїжджав Абди, як у них там з зимою. Абди розповів, що скрізь лежать гори снігу і всі хочеш не хочеш переводять худобу на домашній корм. У кого вистачає сил, пробираються хоч трохи розжитися на корм. Жалко дивитися на тих, хто їде і йде дорогою до міста: обличчя обморожені, темними плямами вкриті. Загалом початок зими такий, що і людині, і худобі — хоч помирай. Ходять чутки, що вся Семипалатинська округа, Карабужур, Калба, Усть-Каменогорськ і ще далі — Кокпекти, Тарбагатай — у такому ж тяжкому становищі. Дошкульно вдарила сувора зима і по міській бідноті. Влітку по всій області був неврожай, і тепер це дається взнаки. Борошна на базарі нема, дорожнеча страшенна. В деяких хатах і шкоринки хліба не знайдеш…
Абай з гіркотою подумав про своїх затонських друзів. І тут Абди, згадавши, що не можна розповідати гостинним господарям самі тільки погані звістки, круто змінив розмову:
— На цьому й покінчимо розмову про злидні та нестатки. Приїжджих звичайно питають: «Що на світі доброго, що поганого?» Поганого я не приховав, а тепер маю для вас, Абай-ага, добрі вісті!
Виявляється, в місті відбуваються зараз великі збори шести повітів. Туди з’їхалися люди гірських, степових і низинних родів. Уже тиждень точиться у них словесна боротьба. Роди двох сусідніх повітів ворогують між собою, влаштовують один на одного наскоки, розоряють аули, виганяють худобу, справа часом доходить до вбивства. Збори намагаються їх примирити. І ось серед виборних Семипалатинської області найбільше вславив своє ім’я мудрим і справедливим словом Магаш. Абди ходив його навідати і бачив, що весь двір і вулицю перед будинком, де жив Магаш, заповнили люди, що прийшли до нього по допомогу і пораду. Судячи з одягу, малахаїв і по тавру на конях, там були не лише тобиктинці, але й бошани, шакантай-керейці, терістанбал-матайці, сибани. Більшість людей, що прийшли до Магаша, були в приношених шубах, драних чапанах, потертих малахаях і чекменях — одним словом, біднота. Самому Абди так і не вдалося пробитися до Магаша, але він пішов з його двору задоволений.
Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.
Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.
— Уай, Алпеїм, ти? — здивувався Абай.— Ну як, усе ще вивчаєш наху чи знайшов іншу мету життя?
Посміхнувшись зведеним від холоду ротом, той весело відповів:
— Та де там! Кинув я ту наху, Абай-ага. Ваше слово вилікувало мене від дурості. Поїхав я у свій аул, на Такир, тепер узявся за батькове ремесло. Ви сказали тоді: «Сій хліб, починай корисну працю». Я так і зробив.
За чаєм Алпеїм розповів, що їздив у місто зерно молоти. Половину хліба продав на базарі, накупив чаю, цукру, дещо з одежі. Тепер він на зиму всім забезпечений. Порівнюючи з іншими степовиками,
Від цих тяжких звісток повіяло на господарів моторошним холодом нещадної цієї зими.
Алпеїм почав розповідати про Магаша:
— Близько сотні біїв з’їхалися у місто з шести повітів, з-поміж усіх народ особливо вирізняє Магаша. Про нього так і кажуть люди: «На зріст невисокий, а думкою великий», «Одразу бачить, де чорне, а де біле!»
— А сам ти його бачив, чув? — спитав Абай.
Алпеїм помовчав, ніби збираючись з думками.
— Та говори ж! — нетерпляче сказав Абай.— Чи встиг забути?
Ні, Алпеїм, який мав чудову пам’ять, нічого не забув.
— Я навмисне поїхав у дім Сулеймана на ближньому березі, де Магаш звичайно приймає скаржників,— заговорив Алпеїм.— Чув я, як він з людьми розмовляє. У каракесеків є відомий дотепник бій Калі — ви його знаєте, Абай-ага, він не раз виступав проти вас у великих суперечках. Адже Калі набагато старший за Магаша, людина уславлена: його вважають одним з чотирьох кращих біїв Семипалатинська. Так от, приходять до нього з позовом два уаківці. Були вони друзями-тамирами, дарували один одному подарунки, а потім один у другого надто вже багато попросив, а той не дав. Ну, дружба у них і розпалася. Вони прийшли до Калі розібратися: в який спосіб забрати назад свої подарунки? А Калі чогось усе зволікає, запитує й перепитує, ніяк їхньої суперечки розв’язати не може. Тоді Магаш так ввічливо звертається до бія: «Калі-ага, мені здається, що цю справу не дуже важко вирішити; якщо дозволите, я скажу». Той каже: «Що ж, послухаєхмо!» От Магаш і пропонує своє рішення: «Тамиром став — не сперечайся, подарував — назад не забирай». І далі: «Що, коли зробити це правилом, у звичай запровадити? Скільки позовів у нас відпаде!» І що ж? Присутні в домі п’ятнадцять біїв з медалями на шиях, усі, як один, схвалили Магашеву кмітливість. Все це я на власні очі бачив і на власні вуха чув!..
Абай замислено промовив:
— Так, це щось нове, раніше я такого не чув…
— Через те й нове, що це Магаш сам придумав,— засміявся Дармен.— Та ще в яку красиву форму вклав, одразу поета видно… Ну, розповідай далі, Алпеїм.
— Після цього Калі, начебто жартома, кинув докір Магашу: ти, мовляв, наперед вискочив, біля самісіньких вуст моє слово перехопив! Але в жарті цьому були і досада, і ущипливість. «Будеш ти, ягнятку,— каже,— старійшиною роду! Але для того треба дожити до старості, а ти, молодий, старим дорогу перебігаєш!» А Магаш одразу відповів: «Оманою аулу не збереш, зажерливістю слави не наживеш. Чи варто нам про дрібниці сперечатися!» Калі вже замовкнув, але ж навколо баламути сиділи, їм пити-їсти не давай, тільки б потеревенити. От один із біїв, Бури, і взяв Калі на глум: «Колись Калі всім рота затикав, але недарма сказано: «Собака в тілі і лисицю в горах схопить!» Спритно молодий Магаш старого Калі зачепив!» Чи то Калі слова на відповідь не знайшов, чи то захлинувся образою, а тільки Магаш поспішив підтримати старого: «Пусте, Калі-ага! В жарті образи нема, і пліткам заборони нема!» Але тут і Калі опанував себе і ровесника свого бія Бури одним ударом поклав. «Порожню голову,— каже,— дурні очі прикрашають, брудні вуста теревені сиплють. За двадцять днів, що ми тут з тобою перебуваємо, Бури, не чув я й разу від тебе такого слова, яке б дірку зашивало, обірвані краї зв’язувало. Ти для мене сорому хотів, а братик мій, Магаш, з біди мене визволив!» Так він і бія Бури провчив, і себе з скрутного становища визволив, віддавши належне Магашеві.
Розповідь Алпеїма не була пустими лестощами, і батьківське серце Абая знову зраділо. А через кілька днів ще один проїжджий привіз вістку від Магаша. Це був Самарбай-мулла, близька Абаєвій сім’ї людина. Колись хлопчик-, сирота, якого Абай в числі інших прилаштував у міську школу, він перетворився на високого молодика, добре вихованого й освіченого. Хоч він здобув мусульманську освіту, проте добре розумів значення російської культури і надолужував прогаяне безнастанним читанням. Закінчивши медресе, він залишився жити у Магаша, як його названий брат, а протягом останніх років навчав дітей у Великому аулі. Самарбай знав багато Абаєвих віршів, був прекрасним оповідачем, і діти, і дорослі залюбки слухали його, коли він розповідав численні романи, поеми і сказання, які сам чув від Абая. В Арал-Тобе Самарбай-мулла приїхав, щоб побачити Абая і передати йому листа від Магаша.