Шлях Абая
Шрифт:
А Нігмет і Жалель — біла кістка! — стали дорослими молодиками і тримаються тепер ще бундючніше. Нігмет з його важкими повіками і темним обличчям стає особливо неприємний, коли сміється: спочатку зневажливо випинається наперед його товста червона нижня губа, потім відкривається рівний оскал великих білих зубів, а з його гострих блискучих очей визирає щось холодне, азимбаївське.
Чуясим видався на цей раз Абаю і син Какитая Жалель. Чорне, як вугілля, і жорстке, як кінська грива, волосся стирчало, наче щітка, надаючи його обличчю впертого, недоброго виразу. Якщо високий опуклий лоб свідчив про розум, то по
Юні Кунанбаєви не дуже церемоняться з Абаєм. Їм байдуже, що він поет, мислитель, усіма шанована видатна людина. Хоч би куди вони прийшли, всі повинні з ними панькатися, догоджати їм. Та й не може степовий казах бути рівний їм, міським гімназистам! А що одягом, вдачею і обличчям своїм Абай майже не відрізнявся від батьків і дідів цих юнаків, то вони вважають його неосвіченим казахом, не гідним їхньої уваги. Вони поблажливо посміхаються, коли Абай називає імена російських поетів, говорить про російські книжки, вірші. Абаю, який почав учитися, вже будучи дорослим, вони не можуть пробачити те, що він неправильно вимовляє деякі російські слова. Всі його писання і розмови вони вважають пустою забавою малописьменного діда…
І сьогодні в гостях у Абая вони поводилися так само безцеремонно: сказали, щоб їм дали великі подушки, розляглися на них і, з цигарками в зубах, почали розмовляти між собою по-російськи. Теревенили про гімназисток, з якими знайомилися, про гарненьких дочок квартирних хазяйок, про не дуже строгих молодих жінок і наречених…
Аж ніяк не охочі до серйозної бесіди, вони незабаром вийшли до сусідньої кімнати, і там, валяючись поряд на високому ліжку, відкривали один одному свої сумнівні «таємниці».
Цілком інакше трималися юнаки, котрі залишились з Абаєм. Вони прагнули якнайкраще виконати прохання хворого Магаша: відвернути батька від сумних думок. Посідавши навколо великого чайного столу, хлопці, відповідаючи на Абаєві запитання, докладно розказували йому про своє життя-буття. Але розмова, незважаючи на всі їхні прагнення, вийшла невесела. Виявляється, що цієї зими міській бідноті дуже скрутно. Батьки цих хлопчиків — Абен, Сеїт, Сеїль — нічого не приносять додому: в місті безробіття, і нема такої робітничої сім’ї, де б не бідували, не голодували. Сеїтів синок, Аскар, говорив, як статечний глава сім’ї:
— Мабуть, такого важкого року, як нині, ніколи ще не було, Абай-ага. Навіть такий вправний, добрий працівник, як мій батько, і той не може сім’ю прогодувати. Мама каже, що коли б не моя стипендія, їй інколи і хліба не було б за що купити…
Аскар не соромився своєї бідності, йому не було чого приховувати. Всією душею, всіма своїми думками він кровно зв’язаний з трудовим людом. А ті, що безтурботно регочуть там, у сусідній кімнаті, почувають себе плоттю від плоті багатих нероб. Не поріг кімнати, а ціла прірва відокремлює їх від юних Абаєвих друзів, що глибоко зворушили душу поета своїм недитячим розумінням загального лиха.
Рахім заговорив про скрутне становище трудового населення міста:
— Цього року всім стало важче жити: і казахам,
— А баям тільки того й треба,— озвався Асал.— Для них дармові робочі руки — велика радість! Вони звільняють своїх робітників,— мовляв, дуже дорого просите,— і наймають дешевих батраків…
Тепер Максут і Шакет теж посмілішали і почали розповідати про те, що чули дома від дорослих.
— У чинбарні і броварні та в затоні звільнили старих робітників, а взяли ці найдешевші робочі руки,— сказав тихо Максут.
— Баї звільняють — це ще не диво! — додав Шакет.— А ось підрядчики затонські теж туди пнуться. Мого батька і дядька Сеїта звільнили, Абай-ага.
Тут несподівано встряв у розмову своїм ламаним баском Усен:
— Та хіба річ у російських переселенцях? То ще півлиха. Але ж до міста з усіх околишніх сіл та аулів народ хмарою суне. Там неврожай, їсти нема чого — куди ж їм подітися? Ось вони і йдуть до міських багатіїв за саму юшку працювати!
Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:
— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим .
Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:
— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?
У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.
— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.
Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»
— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…
Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:
— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…