Шлях Абая
Шрифт:
Айгерім, тільки-но глянувши на чоловіка, зрозуміла, що лист неприємний: папірець тремтів, в його руці, обличчя стало раптом розгубленим і безпорадним; здавалося, що Абай ніяк не може розібрати написаного. Відірвавшись од листа, він злякано подивився на Самарбая, а той сумно похилив голову.
У листі Магаш, нібито між іншим, повідомляв: «Останнім часом я трохи нездужаю. Був у лікаря і тепер чекаю його висновків. Не знаю, що далі робити: залишатись лікуватись у місті чи, може, діставши вказівки лікаря і ліки, повернутися додому?»
Від природи скромний і делікатний, Магаш не кликав Абая у місто, але його пристрасне бажання бачити батька відчувалось у кожному рядку. Абай намагався заспокоїтися,
«Знову насувається горе. Знову переді мною примара смерті. Єдина радість життя мого, тільки-но почавши квітнути, вже в’яне. Опора стомленого серця, невже вона надломилася? Невже і Магаш, не встигнувши нічого зробити, зникне?»
Абай полохливо зазирав у вічі Самарбаю, коли домашні почали розпитувати його про здоров’я Магаша. Чуйний і стриманий молодик, намагаючись обережно відвернути Абая від похмурих думок, замість прямої відповіді, говорив про те, якої слави зажив Магаш, як його люблять у народі. Але йому так надокучають різними проханнями і справами, що нічого дивного нема в тому, що Магаш дуже втомлений і навіть нездужає. Якось до нього до пізньої ночі ходили люди, і він так втомився, що останній позов розглядав уже лежачи.
— А коли примирені позовники пішли,— рівним, спокійним голосом говорив Самарбай,— ми з Какитаєм почали радити Магашу: «Їдь ти швидше додому в аул!» Але Магаш нам відповів: «Люди приходять до мене і запитують: «Чи є в тебе розум і справедливість? Де те, що дістав ти від доброго батька, котрий тебе виховав? Усе віддай нам, зціли наші недуги!» Як же я відмовлю їм? Та й хто я такий, щоб берегти себе? Монета, прихована скнарою, не краща за звичайний камінь, що лежить під землею…»
Абай з подивом слухав Самарбая, і захоплення сином, який міг би стати поетом і мудрецем, змішувалося в його серці з тяжкою тривогою.
Цілу ніч Абай перевертався у ліжку без сну, не знаходячи й хвилини спокою, а на ранок разом з Дарменом почав поквапно лаштуватися в дорогу.
Холод не меншав, все навколо оповилося морозяним білим туманом, але це не спинило Абая. Із слізьми на очах попрощався він з усіма людьми аулу, потім, закутаний Айгерім, сів спиною до вітру в сани, дно яких заслали цупкою кошмою. Айгерім стояла поряд, і рясні сльози застигли на її блідому, стомленому обличчі. І довго ще, коли сани, запряжені парою добрих коней, мчали дорогою в місто, бачив Абай перед собою сумні очі дружини, які дивилися на нього з безмежною любов’ю…
Прибувши в місто, Абай звелів одразу ж їхати в дім Сулеймана, де зупинився Магаш. У дорозі похмурі роздуми не облишали його, і обличчя було стражденне, як у тяжкохворої людини.
Магаш побачив, що сани в’їхали у двір і впізнав батька. Поспіхом накинув на плечі теплий бешмет і побіг назустріч, відчувши серцем його тривогу і прагнучи, бодай на мить, заспокоїти його. Під шубою на ньому був пошитий міським кравцем тонкий чекмень, зітканий з верблюжої вовни та рожевого крученого шовку і прикрашений коричневим оксамитом. На блідому обличчі юнака горіли великі чорні очі; до його стрункої постаті дуже пасували темний бешмет і високий лисячий малахай. Магаш видався Абаєві напрочуд вродливим. Він привітався з батьком навмисне бадьорим, веселим голосом, і Абай, що сподівався застати сина в ліжку, трохи заспокоївся. Пригорнув сина і ніжно поцілував в очі. Йти поряд вузькими сходами було незручно, Абай пропустив Магаша вперед, і серце його тривожно забилося, бо помітив уповільнену, важку, як на його літа, ходу. Згасла надія, що майнула на мить. Цілий вечір Магаш бадьорився що було сили. Розповідав батькові про
За кілька місяців, проведених у місті далеко від батька, Магаш дуже змінився і духовно виріс. Абай розумів, що син з успіхом витримав суворе випробування; адже йому довелося провадити боротьбу з дуже сильними супротивниками на велелюдних зборах. Вдумливий, з рідкісним почуттям міри, Магаш, беручи участь у надзвичайному з’їзді, набув чималого досвіду, осягнув усю складність людських стосунків і не поступався тепер нікому — навіть найвидатнішим громадським діячам і борцям.
Тільки тепер по-справжньому зрозумів і оцінив Абай те, що розповідали йому про Магаша люди. І що більше наповнювалося батьківське серце гордістю за сина, то пристрасніше бажав йому Абай здоров’я і довгого життя. Хоч Магаш навмисне першого вечора переводив розмову на інше, Абай не переставав випитувати його про хворобу. Чи досить досвідчений той лікар, у якого лікується Магаш, чи можна на нього покластися? Чи вважає подружжя Павлових його гідним довір’я?
Магаш терпляче відповідав, що лікує його лікар Станов, чоловік середніх літ, який недавно приїхав у Семипалатинськ; він високоосвічений, має великий досвід і, безперечно, заслуговує на довір’я. Станов не тільки лікував Магаша, але й встиг заприятелювати з ним. А привів його до Магаша саме Павлов. І лікар, і сам він, Магаш, вважають, що в цій хворобі нема нічого страшного…
Проте синові слова не заспокоїли Абая. Сон не брав його, і він цілу ніч прислухався до кожного шереху, зітхання, покашлювання з сусідньої кімнати, де Магаш теж лежав не спавши на своєму високому ліжку. В чужому домі, у глибокій пітьмі, відокремлені один від одного стіною, батько й син у думці розмовляли один з одним, і від серця до серця йшла їхня стривожена любов…
«Якщо зі мною, не дай боже, щось станеться,— думав Магаш,— у батька зникне остання його опора, розвіється остання надія. Чи витримає він це, чи переживе?» При цій думці Магаш відчув раптом, як душна хвиля підкотила до горла. Задихаючись, він ледве стримував сльози, що ось-ось бризнуть з очей.
І ще подумав Магаш, що батько, живучи поряд з ним, не матиме спокою, і на ранок порадив йому переїхати до Кумаша. Адже батько звик зупинятися в нього, йому там і зручніше, і затишніше. Абай погодився і перебрався до свого приятеля.
Була саме субота, день, коли до Магаша звичайно приходив гурт учнів, які залишалися в нього ночувати. Усіх цих хлопців Магаш відправив на великих гринджолах до Абая. То були улюбленці поетові: змужнілий син Даркембая Рахім і його незмінні супутники Асан, Усен, Аскар, Максут, Шакен і Мурат, котрі також встигли дуже вирости. Була тут і нерозлучна пара гімназистів Кунан-баєвих, Нігмет і Жалель, яким минуло вже по шістнадцять років.
Рахім, найстарший з усіх, тепер самостійно розпоряджається своєю долею: закінчивши російську школу, він вступив до учительської семінарії, яка цієї осені відкрилася в Семипалатинську. Асан закінчує п’ятикласне міське училище. Дітям міських робітників Аскару і Мурату навчання так само пішло на користь, вони тримаються невимушено і впевнено, їм дуже личить чепурна шкільна форма. Личка у них розумненькі, серйозні і водночас веселі, вони відрощують собі волосся, як дорослі; чисті руки прекрасно справляються з перами та олівцями.